Шеф підсунув коробку сигарет мені майже під ніс.
— Куріть, будь ласка. Чи не хотіли б ви поїхати зі мною до Парижа?
— Хоч сьогодні, — відгукнувся я. — Я ще не одружений.
Він ледь усміхнувся, відкинувся на стільці і з-під примружених повік уважно подивився на мене.
— Ви часом не фахівець з фірмового права?
— Трохи займався цим. Так би мовити, хобі.
— І французьким фірмовим кодексом?
— Так.
— Добре. Я недавно перечитав вашу дисертацію. Добре.
Він розкрив папку, що лежала біля нього, витяг звідти кілька аркушів і простягнув мені.
— Подивіться-но цю угоду. Здається, метр Ноель дуже хоче обкрутити нас круг пальця.
— Як так? Адже він наш представник…
Шеф зітхнув.
— У цій справі, на жаль, ні. Фірма, про яку тут ідеться, повинна розширитися. Теперішні акціонери — німецькі й швейцарські підприємства. Шкода, але вони змушені прийняти в компаньйони французький капітал, який і представлятиме Ноель. Всі пройдисвіти та негідники, і Ноель ненабагато кращий від них. Я відразу відчув, що вони готують нам якесь свинство. Та не помітив, у чому тут заковика. Мабуть, у тексті угоди.
— Гаразд, — сказав я, підводячись і згортаючи папери. — Я прогляну її.
— Стоп! — зупинив мене шеф, раптом випроставшись у кріслі. — Угода залишиться тут. Прогляньте її при мені. Це дуже делікатна історія. Нікому жодного слова про неї. Зрозуміло?
Двері, що вели до кабінету батька, беззвучно відчинилися, і на порозі з'явився Оскар Сметс.
— Я не заважаю?
— Ні. Маєш щось до мене?
— Ось…
Сметс наблизився і подав шефові якісь папери. При цьому дивився на мене глузливим поглядом. Мені кортіло показати йому язика. Та передумав, бо згадав, що вже дорослий.
Оскар Сметс був білявий зарозумілий чолов'яга з вузьким черепом, тонкими губами, холодними сірими очима і незворушним обличчям аскета. Ми терпіти не могли один одного і гиркалися при кожній зустрічі. На щастя, я майже не здибувався з ним по роботі: він був шефом детективної контори «Аргус», послугами якої користувалися Фассбендери.
Молодий Фассбендер проглянув напери, зморщив лоба.
— Це все?
— Найважливіше.
— Чого бракує?
— Деяких деталей. Пропозицій щодо технічного персоналу, розрахунків площі тощо.
— Працюєте над цим далі?
— Звичайно.
Повертаючи папери Сметсові, шеф наказав:
— З кожного по дві копії. По одній в «Райнфінанц», інші залишаться у нас. Покладіть у сейф: обережність перш за все.
Сметс затиснув папери під пахвою.
— О'кей. Ще що?
— Добудьте мені всі відомості та коментарі про Хайнке-Штудера і того, іншого — не пригадаю зараз прізвища — наглядача…
— Удеиа, — докинув я.
Шеф здивовано глянув на мене. Сметс звів брови. Я чекав запитань, але шеф залишив поза увагою моє втручання.
— … Про обох разом. Я хотів би мати матеріали у себе на столі рано-вранці.
Я слухав з інтересом. Отже, Олафсон поінформований правильно. А втім, я й не сумнівався у цьому.
— Скільки примірників? — спитав Сметс.
— Три. В оригіналі. Два для нас, один для вас.
Сметс запевнив, що виконає наказ, і подався геть. Двері зачинилися. Шеф знову зосередив увагу на мені. Я вже знав, про що йтиметься далі.
— Звідки ви знаєте про Удена?
— Вчора в мене була його донька. — Тут я розповів про нашу розмову, за винятком, певна річ, деяких подробиць. Наприклад, про те, що я пропонував спочатку знайти дешевого адвоката, та й про мої відвідини Олафсона жодним словом не обмовився. Цим я не порушував довір'я Полетти: вона ж сама бажала, щоб захист взяв на себе Фассбендер. Навпаки, це навіть мало свої переваги, коли він почує справу ще раз від мене.
— Та що там, — буркнув шеф. — Ніхто не вірить у цей телефонний дзвінок. Навіть бульварна преса.
— То ви гадаєте, що він винуватий?
— Звичайно. А ви?
— Його донька…
— … присягається у його невинності. Що ж залишається бідній дитині? Визнати батька запроданцем? — Він співчутливо глянув на мене і посміхнувся. — Звичайно, ми спробуємо зачепитися за цей дзвінок, але навряд чи щось путнє з цього вийде. Я добре знаю свого друга Бендера.
— Хто несе витрати в цій справі?
Шеф на мить затнувся, але швидко отямився.
— Ну, ну! А ви чули колись про адвокатську таємницю?
— Пардон, я…
— Гаразд, гаразд. Уявіть собі, наприклад, що кілька його колег зібрали гроші на захист. Цього досить?
— Дякую, — сказав я. — Зовсім не хотів бути настирливо цікавим.