— Не будь такою цікавою.
— А вона хоч гарненька?
— Неповторно прекрасна, — позіхнув я. — А потім я матиму каву?
— Ні. Краще вже йди.
Доктора Фассбендера я не бачив уже кілька тижнів. Бував він у конторі вряди-годи, справи здебільшого вів його син. Тільки-но з'являвся шеф (а приходив і виходив він через окремий хід), перед обома секретарками засвічувалися червоні лампочки.
Коли я увійшов, старий сидів за письмовим столом (розміри якого нагадували саркофаг, а чистота — операційний стіл), склавши руки і обмацуючи мене бистрими очима. Кольору брудного льоду, круглі й великі, вони здавалися кріль скельця сильних окулярів ще більшими. І хоча погляд їхній аж ніяк не був сердитий, у мене щоразу виникало відчуття, що торкаюся чогось холодного, слизького і гидкого.
Він привітався зі мною стримано настільки, наскільки дозволяла моя зарплата. Це було точно зважене привітання. Ввічливе й холодне, але менш байдуже, ніж коли б я був лише кур'єром. Привітання слід було розуміти так: щойно із студентської лави, ще й тридцяти немає, новенький у фірмі, потрапив сюди за протекцією. Доктор Фассбендер ніколи не помилявся і завжди видобував із свого арсеналу потрібне привітання.
Його десниця вказала на стілець для відвідувачів.
— Можете сісти, пане Тердонк.
Я сів.
— Як давно ви у нас?
— Шість місяців.
— Увійшли в курс справи?
— Докладав усіх зусиль…
— Чув про це. Задоволені?
— Гм, гм… Так.
— Мій син цінує вас?
— Не знаю.
— Ви його не любите?
— Чи мушу я відповідати на це питання?
Вперше на його обличчі відбилося щось схоже на посмішку.
— Ні, — сказав шеф, і я замилувався його голосом. Вишколений і відрегульований, не голос, а справжнісінький інструмент. Я чув його колись під час виступу у суді. Це було давно, я тоді ще вчився, а й досі не забув.
— Ваш дядько питався про вас. Йому цікаво знати, як вам у нас ведеться.
Я ледве стримався, щоб не всміхнутись. Он звідки вітер повіва! Нехай! Мене ніколи не турбувало питання, як далеко поширюється вплив мого дядечка. Я тільки знав, що такий вплив існує, інколи він помітний, інколи ні, але завжди діє вчасно і в потрібному напрямку.
— Я сказав вашому дядькові, що ми задоволені вами, У всякому разі досі. Надалі побачимо.
— Від мене це мало залежить, — відповів я, силкуючись збагнути, чого він, власне, домагається. — Слава вашої контори зобов'язує.
Фассбендер знову несподівано посміхнувся і задоволено кивнув головою.
— Чудово. Довір'я і покора — ось чого я вимагаю здавна. Керуючись цим, можна піднестися, або… пропасти. Адже ви не бажаєте останнього?
— Ні, звичайно.
— Ми всі цього не хочемо, — лагідно зауважив він. — Я бачу, ми розуміємо один одного. Незабаром ви, очевидно, одержите кілька завдань, виконавши які, виправдаєте моє довір'я. Я покладаюсь на вас, пане Тердонк. — Він змахнув із столу удавану порошинку. — Коли побачитеся з дядьком, передайте йому, будь ласка, мої найкращі побажання.
Шеф злегка нахилив голову, і я зрозумів, що мушу забиратися геть. Підвівся, вклонився і попрямував до дверей, супроводжуваний поглядом совиних очей. Та це був цілком вдоволений погляд.
Кріс щось друкувала.
— Ну, — спитала вона, — що там?
— Дурниці. Маленький панегірик про моє велике майбутнє. — Я зітхнув. — Мені телефонували?
— Ні.
— Має подзвонити одна дама. Скажеш, що мене немає. Або краще — вмер. Учора поховали.
Кріс глянула на мене й осудливо похитала головою. Я люблю її очі, і через них я навіть ладен любити Кріс. Якби ж вона не була такою розважливою.
— Боягуз. — Кріс поставила на стіл кавоварку, налила води. — Згодом тобі все ж таки доведеться утихомиритися.
— Нудота, — сказав я. — Все від цього. А тобі не подобається?
Вода булькала. Запахло свіжою кавою.
— Мені просто цікаво знати, коли ти станеш дорослим, — холодно відповіла Кріс.
— Перехідний вік, — заперечив я, — це чудово!
Кріс насправді розсердилася. Я помітив це по її очах.
— Трохи більше розуму можна, зрештою, мати і в твоєму віці, — відрізала вона.
Задзижчав телефон. Кріс взяла трубку.
— Адвокатська контора «Саллівен, Фассбендер і Саллівен»…
Вона чудово володіла своїм голосом, в ньому не залишилося і тіні нашої суперечки; голос звучав лагідно, люб'язно і тільки після другої фрази раптом став байдужим.
— А, це ви! Так, він тут. Хвилинку…
— Хто?
— Твій горілчаний братик, — відповіла Кріс, передаючи мені трубку.
Дзвонив Франк. Він волів знати, чи вільний у мене сьогодні вечір.