Тієї ночі я засидівся у Франка. Пили грог, потім каву. О другій влаштували чи то вечерю чи сніданок. Потім Франк грав мені свої композиції. Це знову були шлягери, один з них, написаний у мінорі, дуже сподобався мені. Спочатку я слухав уважно, та згодом стомився.
Франк помітив, що я хочу чкурнути, аж тоді, коли я став перед ним у пальті і капелюсі.
— Чом не залишаєшся?
— Завтра рано вставати.
— У неділю?
— Узяв додому роботу.
Франк осміхнувся.
— Чудова розвага. Ще кави?
— Як хочеш. — Він налив собі, а я підійшов до вікна і відсунув завіску.
Дощ не вщухав, навпаки — пішов ще дужче. Я змок би під ним до рубця за якихось дві хвилини.
— Моя парасолька, — сказав Франк, — стоїть у ванній.
— Хай собі стоїть, — зауважив я. — Не знаю, чи зможу завтра повернути її тобі.
— Про це потурбується Арчі.
— Зараз? Та він же спить!
— Арчі — і спати? Послухай-но!
За дверима щось лунко засопіло, потім навалилося на дверну ручку, і, коли вона повернулася, до кімнати увірвався Арчі.
Мордою і поставою Арчі дуже скидався на генерального директора; а ще він страждав хворобливим самолюбством: при кожній нашій зустрічі Арчі намагався перекинути мене. Так було і зараз. Арчі майже домігся свого, отож задоволено крутнув хвостом, вірніше, натяком на хвіст. Потім гавкнув, кинувся до дверей і завмер на порозі, зиркаючи на мене.
Арчі, чистокровного боксера, ми використовували для всіляких справ, переважно дрібних і дурних. Щоправда, мали від нього й користь: коли, скажімо, мені потрібна була Франкова парасолька, Арчі проводжав мене до головного виходу з Другої Північної, забирав хазяїнову річ у зуби і повертався додому. Так привчила його Елен.
Тільки-но я відчинив двері, як вітер мало не вирвав їх мені з рук. Десь на даху відірвався шмат бляхи і бився у щось металеве розмірено, як годинник. Чорні хмари мчали небом, обрій на сході починав сіріти. В сутінках сталеві конструкції дебаркадерів і кранів скидалися на велетенське застигле павутиння.
— Краще б тобі залишитися…
Франк стояв у дверях і хапав дрижаки. Усім своїм виглядом показував, що ніяка сила на землі не змусить його вийти.
Я на мить завагався, та Арчі, перелякавшись, що його прогулянка може зірватися, не гаючи часу зник у темряві. Ми свистіли й гукали йому навздогін, але марно. Треба було йти. Я розкрив парасольку, наставив її проти вітру і рушив уперед.
Дороги майже не було видно. Безперервно репіжив дощ, вітер рвав парасольку з рук. Десь удалині мерехтіли вогні, відбиваючись у калюжах; я ковзав, чалапаючи грязюкою, і лаявся на всі заставки. Арчі, погавкуючи, пританцьовував біля мене, намагався прошмигнути мені поміж ногами, що роз'їжджалися у різці боки, і вважав прогулянку чудовою.
Було пів на четверту, коли я, нарешті, відчув під ногами твердий шлях. Вже розвиднілося, я насамперед подивився на свої черевики і побачив якісь безформні брили невиразного кольору. Куди ж ти полізеш з такими ногами в машину.
«Кристофер» — мій куплений з третіх рук старенький «фольксваген» — стояв цілісінький і неушкоджений під задньою стіною покинутої бензозаправної станції. Я жбурнув на сидіння капелюх і подався до будинку, сподіваючись знайти там воду або папір чи ганчір'я. І таки знайшов: просто біля дверей лежали старі газети, а десь в глибині приміщення капала вода.
Арчі неохоче поплентався за мною, обнюхав газети, та раптом відсахнувся і, наїжачившись, кинувся за щуром, що пробіг повз нього. Тільки бачив я його.
Я саме нахилився почистити черевики, коли через віконний отвір до кімнати прослизнув слабий відблиск світла і поповз по стіні. Трохи згодом почувся звук мотора.
Автомобіль у цій місцевості — подія надзвичайна. А вночі, о четвертій годині, і поготів.
Підійшов до вікна. Сяючі фари швидко наближалися, промені світла втупилися просто в мене і, засліплений, я на мить заплющив очі. Тим часом машина підкотила просто під навіс станції. Це був маленький автобус «фольксваген». Хтось відчинив дверцята, висунув голову, але швиденько сховався в машину. Фари погасли, лише тихенько хурчав мотор.
Я чекав у пітьмі, що з цього буде. Та нічого не сталося. Автобус стояв. Важко було розгледіти, скільки людей там сиділо. Мабуть, троє, бо саме стільки червоних цяточок — вогників сигарет — миготіло за склом.
Та ось знову відчинилися дверцята. Вийшов худорлявий чоловік в окулярах, потягнувся і щось сказав водієві. У відповідь почувся сміх, теж чоловічий. Тепер я бачив і водія. Він схилився над панеллю, повернув якийсь важілець. Щось клацнуло, спалахнула червона лампочка.