— Поки що покупців немає, — промовив водій стиха. — Де ж пропозиції?
Клацнуло ще. Потім почувся спотворений металічний голос, напевне з динаміка:
— Пропозиції у дорозі. Запізнилися через об'їзди. Щойно повідомили. Кінець.
— Вони вже їдуть, — сказав чоловік, що стояв біля автобуса.
Він дивився вдалину. Я теж глянув туди і побачив світло автомобільних фар. По тому, як хутко промені світла ковзали по місцевості, видно було, що машина йде на великій швидкості.
Коли я сьогодні думаю про ту ніч, то пригадую, що занепокоївся саме тоді, коли з'явилась ота друга машина. Я озирнувся. Похмуре, непривітне приміщення, ніде сховатися, нікуди втекти. Інших дверей не було, крім тих, через які я потрапив сюди. Та зараз біля них стояв худорлявий і вдивлявся туди, звідки наближалося світло.
З автобуса вистрибнули ще двоє. Один з них засвітив кишеньковий ліхтарик і почав сигналити… Фари вмить згасли. Прошурхотівши шинами, машина розвернулася, рипнула гальмами і зупинилася біля самісінького автобуса. Це був «ситроєн» із світлим кузовом і чорним дахом.
Водій виліз із нього.
— Хелло, Едді! — прогугнявив він і ляснув худорлявого по спині. — Все гаразд?.
— Як по маслу.
— От бачиш! — Водій «ситроєна» самовдоволено хитнувся на носках. — А ти думав, що ми покинемо тебе напризволяще…
Худорлявий потиснув на прощання руки своїм компаньйонам. Поплескали один одного по плечах.
— Щасливої дороги!
Худорлявий заліз у «ситроєн», водій сів за кермо, заревів мотор, і машина рушила. Коли вона проминала моє вікно, я встиг побачити її номер: ДІБ-.625 — і легко його запам'ятав, бо він мало чим відрізнявся від номера мого «Кристофера».
Водій автобуса затоптав сигарету.
— А тепер би пивка!
— Можна роздобути на головному вокзалі, — відповів інший.
Сіли в автобус і зачинили дверцята. Машина рушила, я з полегкістю зітхнув, та раптом автобус зупинився. Той, що сидів з шофером, знову виліз, тягнучи з собою якийсь клунок. Він зважив його на руці, озирнувся, ступив крок уперед і щосили пожбурив у вікно, біля якого стояв я. Клунок влучив би мені прямо в голову, якби я блискавично не впіймав його. В ту ж мить я відчув, що зробив катастрофічну помилку. Чоловік, який вже повернувся, щоб піти, здивовано зупинився. Він щось запідозрив; я напевно знав, що саме.
Я затамував подих, бо невідомий впритул підійшов до дверей і став прислухатися, проте він міг лише почути, як капотить вода. Та підозра не залишила його. Він пронизливо свиснув, ступив кілька кроків в глиб приміщення, сунувши руку собі під пахву. Я добре вивчив цей рух, бо досить часто бачив його в американських детективних фільмах, які надзвичайно точно відтворюють такі деталі.
Мені дуже шкода було Франкової парасольки, але то була єдина моя зброя. Невідомий майже сам наразився на неї, дивно хекнув, опустився навколішки, а потім важко впав на підлогу.
Я не мав часу роздивлятися його, бо знову почулися кроки і двері затулила кремезна постать шофера. Він був меткіший за свого приятеля. Я почув, як щось клацнуло, немов запобіжник пістолета, і в ту ж мить мені в обличчя вдарив сліпучий промінь світла.
— Диви-но! Що ви тут поробляєте?
Такі запитання мають суто риторичну природу. Тому я не став розповідати про грязюку на Другій Північній і про свої наміри почистити взуття.
— Я тутешній бензозаправник, — нахабно заявив я і спробував трохи наблизитися до шофера. — Щось трапилось?
— Стій! Кинь парасольку! Лапи вгору! А тепер кругом і…
Більшого сказати він не встиг. Знадвору почувся дивний шум, ніби десяток чортів враз заскребли своїми пазурами. Вмить збагнувши, що буде далі, я спритно відскочив убік. Шофер скрикнув, вистрелив, куля вдарила в стінку. Наступної миті він втратив рівновагу і впав долілиць головою уперед. Пістолет брязнув на підлогу, ліхтарик відлетів убік і згас. Поки я намацав його і знову засвітив, боротьба вже закінчилась: шофер лежав на підлозі і виряченими з переляку очима дивився на Арчі, який стояв над ним, крутіїв хвостом і стиха гарчав.
На жаль, я так і не довідався від Арчі, чи збагнув він тоді становище, в якому я опинився, чи звалив незнайомого, як він робив завжди, для власної втіхи. Гарчання, яке налякало шофера, ні про що не свідчило, принаймні для того, хто знав Арчі. Інша річ хвіст. Та я сподівався, що мій противник не помітить цих миролюбних жестів, хоча б доти, доки я знайду пістолет.
Я міг і не поспішати. Шофер навіть не ворухнувся. Це була його помилка. Вираз обличчя мого супротивника став зовсім придуркуватим, коли я приставив йому до скроні його власну зброю.