Елен привіталася зі мною дещо іронічно, а Франк взагалі не звернув уваги. Це мені не сподобалось. Я оглядівся довкола, шукаючи чогось випити, але нічого такого не побачив. Це не сподобалось мені що більше.
А Франк усе бренькав на піаніно.
— Лексі, — зрештою промовив він, все ще вдаючи байдужого, — чи слід вважати за парасольку те, що Арчі притягнув уранці?
— Так, це вона, — відповів я з гідністю. Тепер я принаймні знав, чого вони такі суворі. — Хоч я її трохи пошарпав. Мені дуже прикро. Ти одержиш нову.
Франк справді бив лише по чорних клавішах.
— Я гадав, що ви грали нею у футбол, — кинув він знічев'я. — Багатенько, однак, минуло часу, поки Арчі приплентав назад.
Почувши своє ім'я, Арчі пирхнув, поклав голову на лапи І закліпав очима. Потім крутнув хвостом. Відтак підвівся і з сумною мордою зник у коридорі.
Я розповів друзям про нічну пригоду. Говорив я майже правдиво, лише виставив себе у більш героїчному світлі, бо не бажав бути в очах Елен телепнем.
Коли скінчив розповідь, у кімнаті запала тиша. Та згодом якась метушня біля дверей примусила нас озирнутися. Там сидів Арчі, тримаючи в зубах речовий доказ, і задоволено крутив хвостом. Що не кажи, Арчі — гідний вихованець свого господаря.
— Пробач за дурне запитання, — сказала Елен, — але де ти подів отой клунок?
— Полишив там, — розгублено відповів я.
— Йолоп! — безапеляційно заявив Франк, а Елен багатозначно всміхнулася. — І ти, звичайно, знову залишив машину під заправною станцією.
— Трохи далі. Біля штабеля покришок.
Франк задоволено кивнув і простягнув руку.
— Дай мені ключа від машини. Хочу навідатися туди.
Я схопився на ноги.
— Піду з тобою.
— Ні, лишайся. Може, вони ще сидять там.
— Але ж автобуса вже немає.
— Його міг будь-хто забрати. До того ж, коли вони ще там, то все вийде чудово. Я просто випадковий перехожий.
— Візьми хоч Арчі з собою.
Франк усміхнувся.
— Він так само замішаний у цій справі, як і ти.
З цими словами Франк натягнув пальто і вийшов. Я дивився у вікно, поки він не зник за штабелем ящиків.
— Було б усе-таки краще, якби він узяв Арчі, — промимрив я.
— Навіщо? — обізвалася Елен. — Ніхто йому нічого не зробить. До того ж Франк добре знає, як поводитися у таких випадках.
Взагалі Елен непокоїлася за Франка значно менше, ніж я. І не дивно: адже вона знала його краще за мене.
Я сів на тахту і заходився гортати ілюстрований журнал, а Елен, рухаючись швидко, але майже безшумно, прибирала в кімнаті. Час від часу я поглядав на неї поверх журналу і милувався, як спритно, ніби граючись, перетворювала вона занехаяний парубоцький барліг на затишну кімнату.
Я взяв новий журнал. Франка не було вже з півгодини, і Елен потроху почала непокоїтися. Ось підійшла до вікна і, нервово перебираючи пальцями гардину, глянула на вулицю.
— Франк добре знає, як поводитися у таких випадках, — іронічно зауважив я. Елен сердито зиркнула на мене, і я замовк.
Раптом Арчі підхопився, ткнувся мордою в коліна Елен і подався до дверей. Елен погладила собаку, і в цю мить я був певен, що вона вирішила послати його по Франка. Та обійшлося без цього, бо він сам з'явився у дверях.
— Непривітно надворі, — промовив Франк.
— Квітнева погодка, — зауважив я. — Тобі не здається?
Франк перейшов до кухні і повернувся з кофейником.
— Обіцяли ж недавно гарну погоду.
— Обіцяли! — презирливо озвався я. — Нам уже багато чого наобіцяли.
Франк поставив на стіл чашки і став розливати каву, промовляючи при цьому:
— Я оглянув станцію, але ніякого клунка не знайшов: ні в приміщенні, ні надворі.
— Але ж я…
— Там була тільки купа старих газет. Якщо вони й хотіли викинути клунок, то потім забрали його. — Він сьорбнув з чашки і додав: — Я заглянув і до митниці. Кімната, куди ти запроторив отих двох, порожня. Двері відчинені.
— Зламані?
— Ні.
— Годилося б переглянути газети, — сказав я. — Може, з них що з'ясуємо.
— Редакції газет вночі не працюють, — зауважила Елен. — Правда, ми могли б…
Франк похитав головою.
— Я встиг збігати на Північний вокзал і купив усі газети. Можете їх теж проглянути, та не думаю, щоб я щось пропустив. Там немає нічого такого, що пояснило б історію з двома машинами.