— Так.
— Ні, — сказав він. — Нічогісінько вам незрозуміло. В тім-то й справа. Ви не мовчатимете. Підете до першої-ліпшої редакції, щоб продати там побачене, почуте, А це для вас — смерть. І для мене. Бо ще вчора я мусив вас порішити. Або, в усякому разі, сьогодні, коли ви скоцюрбилися за перилами і видивлялися все довкола вашими клятими очима. Невже ви не збагнули, — раптом заревів він, — у яку халепу встряли?!
Стояв переді мною, пропікаючи повними люті очима. Рантом розмахнувся і вліпив мені здоровенного ляпаса. Я відлетів до машини. Другий ляпас повернув мене на місце. Мій ніс одразу ж зреагував на цю подію. Дядько глянув на це з огидою.
— Утрися і забирайся геть! — гримнув він.
Я хотів був залізти у машину, та він силоміць затримав мене, притяг моє обличчя до свого.
— Слухай! — зашепотів. — Ти перший, хто вибереться з цього клятого місця, відбувшись лише ляпасом. Це може коштувати мені голови. Не забувай!
Рвучко повернувся і пішов. Та раптом зупинився. Обличчя його дивно змінилося.
— Зачекай-но хвилинку, — промовив стиха. — Як вона там?
— Хто?
— Поллі. — Він сумно роздивлявся свої руки. — Я її батько…
Ми йдемо вузькою стежкою, йдемо швидко, і я докладаю зусиль, щоб не відстати від Удена.
Стежина заглибилася у ліс, поблукала поміж заростей папороті та очерету і за десять хвилин закінчилася на невеличкій галявині. Тут багато газонів, доріжки посипані піском, клумби заквітчані. За невисокою огорожею — будиночок садівника. Дерев'яні стіни, смолений дах, веранда. На великих, напіврозчинених вікнах — строкаті завіски. Пахне деревом і травою, пурхають метелики. Мир і спокій.
— Колишній будинок садівника, — пояснює Уден, зупиняючись. — Чудово, правда?
Я киваю.
— Хайнке-Штудер також жив тут. Та Едді вже поїхав. До себе. А сьогодні ввечері поїду і я.
— До Парижа?
— До Німеччини. — Він поляскує себе по кишені на грудях. — Оссі щойно дав мені квитка на літак.
— Ви з глузду з'їхали! — вигукую я. — Вас затримають при першій перевірці документів!
Уден усміхається.
Будиночок обладнано зі смаком і на широку ногу: дві ванни, кухня, гараж; килими, гардини, легкі крісла, телефон та телевізор.
Господар витягає з шафи пляшку коньяку, ставить на стіл склянки, кладе сигарети.
— Чого це ви вирішили, — питає, — що треба їхати саме в Дом?
Розповідаю стільки, скільки вважаю за потрібне. Слухає уважно. Очі в нього холодні, сірі — риб'ячі. Міркую, звідки це Поллі запозичила свої шоколадні. В усякому разі не в нього.
— Я націонал-соціаліст, — каже він несподівано. — Був ним і назавжди лишуся. Було чимало помилок, але ідея правильна.
— Ця ідея коштувала мільйони людських життів. Мій батько також загинув через неї. — Переді мною стоїть недоторкана склянка. — Чи знаєте ви, що проти директора в'язниці порушено дисциплінарну справу?
Уден знизує плечима.
— В нього є свідки. Добрі свідки. Дуже добрі. Тому-то я і загоряю отут.
— Отже, ви розрахували все заздалегідь?
— Ні, — каже він. — Хіба хто знав, що в нього будуть гості аж до пів на четверту ночі?
На підвіконні кивають головками квіти. Сонце вже високо. Уден п'є і наливає собі ще.
— По суті, — каже, — я пішов угору. У тюрмі я б не висунувся. Директор не любив мене. Ігнорував. Не міг вибачити мені минулого. Такий чистоплюй! — Його важкі, грубі руки тиснуть одна одну. — Тут я одержую подвійну платню, а роботи обмаль.
— Але ж ви їдете…
— Лише на два дні. Якась конференція. На зворотному шляху візьму з собою Поллі. Вчитиметься в Сорбонні: Оссі це мені обіцяв. І гроші вже є.
— Від кого?
— Від «СОКОНОРа».
— «СОКОНОР», — кажу, — вже луснув.
— Нічого, вони ще дійдуть згоди, — бурчить він собі під ніс. — Справа цього варта. Хіба б ви випустили з рук такий ласий шмат?
— Кілька моніторів та мікшерів? — питаю, а собі розмірковую, чи поїде з ним Поллі. І мені стає якось не по собі.
— Зовсім не те маю на увазі, — каже він. — Дом — це тільки база постачання. Передачі ж ітимуть з корабля. Чудовий човник, сам бачив його фото. Боюся лише, що матимемо неприємності через вертоліт. У Домі й так уже насторожі.
Полуда спала з моїх очей: я збагнув. Червоний хрестик, антена, кіностудія рекламних фільмів десь у Німеччині…
— Піратський передавач? — питаю, затамувавши подих.
— Хіба ви не знали?
Залишаю це питання поза увагою.
— Радіо?
— Телебачення. — Він знову тягнеться до пляшки. — Шалені гроші. Голландці вже озолотили себе в такий спосіб.