Це було мені відомо. Телестанція «Нордзее», наприклад, приносить своїм хазяям за хвилину мовлення від шести до десяти тисяч марок. І не вона єдина! Піратська радіостанція «Вероніка» — чи не найпопулярніша в Голландії. Поряд з нею біля англійського узбережжя працюють «Радіо-Кароліна-1», «Радіо-Кароліна-2», «Радіо-Кетч», «Радіо Редроуз». Мільйонна справа. Отже, і «Райнфінанц» сунув туди руку.
— А ви? — питаю.
— Я — охоронець, — каже він. — Якщо волієте, можете залюбки називати це заводською охороною праці. Мені однаково.
За вікнами танцюють метелики. У коньяку плавають золотаві жаринки світла. Уден сидить, вигляд в нього задоволений. Його акції піднялися. А мої?
Я встаю.
— Що то за ящики, які вранці вантажили?
На його обличчя падає тінь.
— Про ящики, — каже і також стає на ноги, — раджу краще забути. Нікого про них не питайте. Нікого. Чуєте?
— Боїтеся?
Мовчить. Мовчки стоїмо один проти одного.
За вікнами погойдується смарагдова стіна листя.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
1
Надвечір я знову був у Парижі.
Вестибюль готелю. Острівці столиків, гудіння вентиляторів. Безшумні двері ліфтів. Гомін голосів.
Протиснувся до портьє.
— Кімната п'ятсот тридцять.
Лакейська пика простягнула мені два конверти. Один з тисненою золотом емблемою готелю: тут рахунок. На іншому примітка: «Докторові Тердонку, особисто. Терміново».
Розірвав конверт, випала записка. Кілька рядків, надряпаних поспіхом: «Якщо хочете, можете від мене взнати правду. Та не спізніться! Ввечері їду геть. Кімната 812. Клер».
Зібгав записку, хотів викинути в найближчий кошик для сміття — і знову розправив. Звичайно, це може бути пастка. А з іншого боку — невже я злякався жінки?
— Мадемуазель Клер у себе?
Лакейська пика кидає погляд на дошку з ключами.
— Так.
— Сама?
Вузькі губи розтягнулися у посмішку.
— Сподіваюсь, мосьє.
— Добре. Забронюйте мені місце у найближчому літаку до Дюссельдорфа. I покличте мене, коли дістанете згоду. Буду або в себе, або у вісімсот дванадцятому. Якщо мене і там не знайдете… — Тут я затнувся.
— Пробачте?
— Ні, нічого. Вибачайте.
I прямую до ліфта. Кімната 812.
Білі лаковані двері. За ними чути кроки. Стукаю.
За дверима стає тихо. Стукаю ще. Гучніше.
— Хто там?
Голос Клер, але звучить він інакше, ніж звичайно. Немає в ньому самовпевненості, немає глузування. Натомість чути переляк.
— Тердонк.
— Ах, це ви!
Ключ повертається, двері прочиняються на вузеньку шпарину. Обличчя Клер — недовірливе, перекошене. Потім вона відчиняє двері ширше.
— Заходьте.
Лишаюсь на місці: Клер затиснула в руці маленький гарненький пістолет. Помітивши мій погляд, зніяковіло всміхнулася, кинула його на стіл.
— Це не на вас. — І, оскільки я ще вагався, додала: — Невже розмовлятимемо отак, на порозі?
Увійшов. Клер зачинила двері, замкнула на ключ і засув. У кімнаті повний хаос. Відкриті чемодани, понакидано суконь, взуття… Клер лаштується в дорогу. Поглянув на неї.
— Що маєте мені сказати?
Пройшла кімнатою, зірвала сукню з плечиків.
— Чи можна мені водночас пакуватися?
— Будь ласка.
Сукні полетіли в чемодан.
— Цахойс зрадив нас обох. Можливо, він зробив це не навмисно, проте все ж таки зробив. Сьогодні зранку вони порозумілися з «Аргусом». Тепер вони друзі. Це може коштувати мені голови. Вам, мабуть, також.
— Хвилиночку, — промовив я, відчуваючи потребу сісти. — Цахойс? Що він міг продати?
— Господи, — сказала Клер, — який ви нетямущий! Я хотіла влаштувати невеличкий побічний бізнес, і Цахойс запевнив мене, що це залишиться поміж нами двома. Та бізнес для нього важливіший, і він продав усе, що знав, «СОКОНОРу». Ось так. А про вас він розповів, що ви разом з ним мали здійснити одну таємну справу, спрямовану проти «Райнфінанц». І що ви гасаєте за своїм Уденом, як диявол за душами. І ще багато чого. — Вона зле засміялася. — Висновки робіть самі.
Звичайно, це я міг зробити. І зрозумів, що Клер буде погано. Дуже погано. А мені? Дядечко Магнус довідається, зрештою, про те, що я цікавлюся Уденом. Лишається ще моя змова з Цахойсом. Та нічого, витримаю.
— Звідки ви все це знаєте?
— То вже моя справа, докторе. Якщо Цахойс продає джерела своєї інформації, то я зовсім не хочу цього робити. — Вона звільнила останню полицю у шафі і зачинила дверцята. — В усякому разі я ушиваюся. Не хочу потрапити у воду або випасти з вікна. — Квапливий погляд у мій бік. — І вам раджу якнайшвидше зібратися і щезнути. Покиньте оте дівча! Подбайте про власну шкуру. Рятуйся, хто може!