— Тоді я теж не знаю, що робити, — сказала Елен.
Франк повісив пальто в шафу.
Я знизав плечима.
Арчі помотався з парасолькою по кімнаті, потім потягнув її до кухні і поклав там біля помийного відра.
Ввечері я одвіз Елен і Франка до «Едему».
— Побудеш ще трохи зі мною? — спитав Франк.
— Сьогодні — ні, — відповів я. — Південна сторона кличе.
— Наказ Кріс? — глузливо кинула Елен.
— Дядьків. Я принаймні три тижні не заглядав туди.
Франк підморгнув.
— Передай йому моє вітаннячко. Якщо він бажає мати ще одного пайовика.
І вони зникли за дверима готелю, що безперервно оберталися, а я подався до свого авто.
Здається, останнім часом я дещо зневажливо ставлюся до своїх родичів. Та якщо Кріс до цього, мабуть, байдуже, то дядечко Магнус — інша річ. Бо й досі він відчуває себе патріархом родини Тердонків — купецької сім'ї голландського походження, з якої залишилося тільки нас троє. І хоча я завжди намагався не дуже зазирати до його кишені, він витратив на мою освіту купу грошей. Так що певною мірою я мав бути йому вдячний.
Дядечко Магнус плекав певні наміри щодо мене і Кріс. І хоч він ніколи й жодного слова не казав мені про це, але я здогадувався. Що думає з цього приводу сама Кріс, я не знав. Перспектива одружитися з Кріс мала багато безсумнівних переваг, однак це був не той шлюб, про який мріяли мої батьки. Кріс чудово знала, чого хоче від життя: зв'язків, вигідних знайомств, кар'єри. Вона завжди була і залишалася донькою свого батька. І, звичайно, вона б хотіла, щоб я був у неї на побігеньках.
5
У понеділок в ранкових газетах не було нічого, що могло б пояснити мою пригоду на Другій Північній. Увечері я поїхав до «Едему».
Франк грав на роялі в готельному барі, розташованому в підвалі. Це була солідна й не дуже стомлива робота, кінчав Франк її десь опівночі, а у вівторок бар було зачинено.
Я прослизнув крізь обертові двері, на мить завагався, чи купити вечірню газету, але передумав і спустився сходами у бар. Біля входу до нього стояв Бульдог, пестливо — Буллі, Він стоїть тут з тих нір, як я пам'ятаю «Едем».
Буллі — одна з небагатьох осіб, яких я поважаю. Передусім за солідність. Будь-якому забіяці легше зрушити з місця скелю, ніж Буллі. Принаймні тому, що скелі не обороняються, а сила удару кулака Буллі, що в парового молота. Колись він був професіональним боксером.
Побачивши мене, він посміхнувся.
— Привіт. Як справи?
— Добре — далі нікуди.
— Так, так.
Буллі зняв кашкета, почухав підстрижену під йоржик голову, втягнув носом повітря і знову посадив кашкета на місце.
— Бажаєте столик?
— Біля Фелікса мені буде краще.
Буллі кивнув.
— Фелікс думає, що ви пропали безвісти. Учора чекав на вас цілий вечір. Раніше ви бували частіше.
— Ваші ціни скоро зроблять з мене старця.
І це була найчистіша правда, бо провести вечір в «Едемі» коштувало купу грошей. Я ще стільки не заробляв. Зате мій любий шеф навіть звідси тягнув до своєї кишені. Він був членом спостережницької ради акціонерного товариства, яке, окрім «Едему», володіло дванадцятьма готелями, двома пансіонатами і низкою нічних ресторанів. Проценти Фассбендера від цієї посади були більші від моєї річної зарплати. Що ж, кожному своє.
— При ваших гонорарах, — зауважив Буллі, — вам мусить бути байдуже до цін.
— Гонорари, — одпарирував я, — одержує «Саллівен, Фассбендер і Саллівен». А я лише їхній соціальний партнер[1].
— Що ж, — відказав Буллі, — і то чудово.
При цьому він лишився абсолютно незворушним, Чи цей термін швейцар чув уперше, чи просто мав неабиякі акторські здібності. А взагалі Буллі куди розумніший, ніж дехто думає про нього.
— Буллі, — заявив я, — я хотів би колись відлупцювати вас.
Він вишкірився.
— Ідіть-но краще до бару. У Франка скоро перерва.
Буллі відчинив двері, і я опинився в низькому приміщенні. Майже нічого не було видно, так накурили. Та це мені не заважало, я добре знав дорогу. Зразу ж праворуч — бар. Фелікс у білому халаті більше скидався на хірурга, ніж на бармена.
Я видряпався на табурет, привітно кивнув Феліксові, той кивнув мені й підсунув моє звичайне питво: білий мартіні.
— Франк, — сказав він при цьому, — сьогодні знову у блискучій формі.
— Є гарненькі?
— Щось не помітив.
Я почав роздивлятися довкола. Публіка була така собі. Дві білявки з дуже глибокими декольте, чорна лялечка, личко якої аж світилося наївністю, дві овечки з вузькими стегнами, руда відьмочка і ще з півдесятка дам сумнівного гатунку.