Молодий Фассбендер регоче:
— Здається, Магнусе, в нашому гнізді знайшлося добряче зозулине яйце.
— За це гніздо вам уже подякував мій батько. — Я вже починаю кричати. — І він знав, чому це зробив. Я, докторе Фассбендер, теж знаю, чому я не з вами. Тому що ви знову за кермом. Для чого? Щоб завтра знову «тремтять старі кістки»[10], а післязавтра…
— Годі! — реве дядько. — Я забороняю тобі…
— Ти більше взагалі нічого не може мені заборонити! — вибухаю я.
Кров кидається йому в обличчя, жирні щоки тремтять.
— І це дяка за те, що я… — Його голос зривається. — Я тебе витяг з багна, вивчив на свої гроші, боже мій, чого для тебе не робив, а тепер…
— Облиште бога, — кажу. — Вам усім нічого на нього посилатися.
Дядько Тердонк остаточно втрачає рівновагу.
— Як тобі не соромно називатися моїм племінником!
— А мені соромно мати такого дядька.
Карлик уже загубився в натовпі. Довкола чути сміх, знову дзенькають келихи. «Напився», — каже хтось. Знизую плечима.
— Ходімо, — кажу Поллі.
Очі Поллі темнішають.
— Ракові пухлини, батьку, — спокійно говорить вона, — не лікують мазями. Їх треба вирізувати, хоч воно і боляче.
Уден дивиться на неї застиглими очима. Ми йдемо геть.
3
Швейцар сидить у своєму закутку спиною до нас і розмовляє по телефону. Нас не бачить. Сталеві грати вже замкнені, зате відчинені двері у двір. Я тягну Поллі крізь них.
Надворі темно. Сіє дощ. Ніби дрібною сріблястою сіткою затягнув освітлене підворіття, що веде на вулицю. Праворуч доріжки ведуть до гаражів. Тут неонове світло, чорним лаком виблискують автомобілі. Серед них — вантажна машина. Брезент над кузовом піднято, у кузові — купа оббитих бляхою ящиків. Чітко бачу великі червоні літери: «Конкордія-1». І поряд цифри.
— Це вони, — кажу презирливо.
Поллі стежить за моїм поглядом.
— Це ті самі?
Киваю і хочу йти. Але Поллі все стоїть і дивиться на вантажну машину.
— Зажди хвильку, — раптом каже вона, висмикує спою руку з моєї і раніш, ніж я встигаю перешкодити, біжить до гаража. Це безглуздя: адже гараж яскраво освітлений, кожної хвилини може хтось зайти і побачити нас. А потім?
— Поллі! — стиха кличу я.
Вона не чує. Відчиняє дверцята, зазирає у кабіну. Чую її схвильований голос:
— Тут стирчить ключ!
— Облиш той клятий ключ! — сичу я. — Нам треба якнайшвидше геть!
Труби парового опалення, купи автопокришок, запах бензину. На прочинених навстіж дверях гаража висить облямований червоною рамкою напис: «Входити стороннім суворо заборонено!» По асфальтовій доріжці тече струмок дощової води.
— Гадаю, що ти вже зробив вибір? — питає Поллі. Її голос відбивається від побілених стін гаража, через це, мабуть, такий холодний.
— Тільки не це. До того ж, навіщо нам оті ящики?
— Тоді їм нічого не вдасться приховати, — каже вона, трохи відкидаючи голову назад. — Станеться великий скандал…
— Але ж твій батько?
— Мабуть, тоді він зрозуміє…
Якусь секунду я вагався, та наступної збагнув, що все це безглуздя. Однаково далеко ми не втечемо. Клер загинула за меншу провину, ніж ці ящики: через дрібну зраду. Що ж воно буде з нами?
— Облиш! — кажу, зачиняю дверцята машини і йду з гаража.
Поллі нерішуче ступає за мною.
Двір. Підворіття.
На вулиці стоїть машина, шибки у її вікнах опущені, і хтось махає мені рукою. Пізнаю череп Мебіуса, кирпатий ніс Буллі. Франк відчиняє дверцята.
— Нарешті! — гукає він полегшено. — А Мебіус наробив стільки галасу…
— Через нас?
— Він страшенно розхвилювався.
Дощ. Обличчя моїх друзів. Раптом мене починає душити сміх.
— Здається, Мебіус, виконуючи мої доручення, ви іноді перегинаєте палицю?
— Якщо тут хтось і перегинає палицю, так це ви, докторе, — бурмоче він.
Поллі роздивляється свою ногу.
— Сідай у машину, — каже вона мені. — В мене панчоха відстебнулася…
Гаразд. Ми — джентльмени. Мебіус та Буллі сідають попереду, я протискаюся до Франка. На вітровій шибці шарудять «двірники», зеленуватим світлом світяться прилади. В машині тепло.
— Сигарету? — питає Мебіус.
Запалюю. Буллі крутить ручку приймача. Танцювальна музика, скоромовка останніх вістей, такти якоїсь симфонії. Хтось пройшов повз машину, потім десь поблизу заревів автомобільний мотор. Мебіус кривиться.