Тоді вона знов полюбила Київ — інший Київ, справжню столицю, діловий та прагматичний. Тут кав’ярні були заповнені людьми, що вирішували справи, відсуваючи чашки з кавою заради задрукованих на принтері аркушів А4. Ба й сама кава — новомодне еспресо, американо, лате, зварена в турці і навіть розчинна — була символом нового життя, якого не зустрінеш у тихому курортному Очакові. Такої кави не було в гуртожитку, де вчорашню гущу навпіл з недопалками викидали з кружок тільки перед тим, як заварити нову. Ані у культовій інтелігентській кулінарці на Хрещатику, де за чашки з відбитими ручками брали з клієнтів гривню застави. І справа навіть не у смаку. Бо кава — це не напій. Це стиль життя й символ ділового світу. Тому навіть Харків, який вихвалявся фальшивим статусом «першої столиці», не міг бути ані першою, ані останньою столицею взагалі — бо там о десятій ранку не було де випити кави, у цьому Уляна з подивом переконалася під час відрядження. Тамтешні мешканці зранку частіше вживали пиво, а отже не годилися на роль ділових людей.
Зовсім інші істоти — у костюмах та з «дипломатами» — населяли тепер її світ, і навіть клієнти у шкірянках, спортивних штанах та кашкетах не могли розвіяти чарів ділового Києва. Бо вони, так само як усі інші, приходили сюди на прощу, жертвуючи новим богам час, гроші та увагу, а тому слухняно пили каву, кидаючи до філіжанок по кілька ложечок цукру і запиваючи горілкою, щоб змити незвичний гіркуватий присмак з піднебіння. І навіть ціна за чашку кави більше скидалася на пожертву богам бізнесу, ніж на плату за напій.
Іноді Уляна зустрічалася зі старими подругами — чомусь переважно із філологинями — знову пила пиво з ужгородським коньяком, курила усе, що траплялося, слухала вірші та пісні під гітару зі зламаними колками. Це було нагадування про себе вчорашню, щоб іще раз оцінити нове життя, яке відкривалось попереду.
І саме в один з таких вечорів вона втратила контроль над собою.
Втім, це не мало значення. Вже не мало. Бо Настуня відкрила для Уляни зовсім інший Київ — Київ колясок та дитячих майданчиків, дитсадків, поліклінік та пісочниць. Мама, звісно, переконувала повернутися до неї, бо дитині краще біля моря та фруктів, та й взагалі, якщо вже так потрібна та робота, то чому б не віддати онуку бабусі (ха-ха-ха!), тебе ж якось виростила таку розумну, то чому її не вирощу. Звісно, Уляна не піддалася на ці вмовляння, бо відчула, що Київ — це те, що потрібно, це саме її розмір, фасон, її перспектива, і що важливо — вона вміщається тут разом із донькою. Дехто з учорашніх подруг вже намастив лижі до Варшави, Лісабона чи навіть Нью-Йорка, але їй пасувало місто Кия — і Дніпро, що омивав його від усієї нечисті, щоранку знов перетворюючи на святе місце, гідне прощі тисяч праведників.
Разом із тим, як зростала Настя, знайшлися нові подруги — мами одногрупниць із дитсадка. Найближче вона зійшлася з двома — сорокарічною Катькою, самотньою мамою розумника Ярика, та Вікою, мамою чорнявої Світовиди, яку усі називали Свєткою. Окрім дочки Віка мала ще й чоловіка, не першого в неї, проте знаменитого — власника колись відстійного, а віднедавна модного фаху історика і завідувача чогось такого історично-державного. До того, він носив знамените українське прізвище — Терещенко, хоча не мав жодного відношення до відомих цукрозаводчиків та меценатів. Позаочі їхню родину друзі звали Черешеньками — бо це схоже: Терещенки-Черешеньки.
На диво, дружба, скріплена «утрениками», санчатами, шмарклями та екскурсіями, виявилася найміцнішою. Адже усі ми проходимо цей шлях: спочатку ти дочка Марії, потім перетворюєшся на окрему Уляну, а згодом дедалі частіше виступаєш у якості мами Настуні, поки остаточно на неї перетворишся та будеш готуватися до статусу бабусі якого-небудь Юрчика. Діти забирають в нас наше «я», і на те нема ради.
Отже мами Настуні, Ярика та Світовиди-Свєтки зійшлися у вітальні Катьчиної квартири на Подолі за пляшкою лікеру, святкуючи невідомо що — чи то весну, яку кілька тижнів тому приніс Великдень, чи то п’ятницю, старовинний жіночий день, а чи майбутні травневі, коли усі поїдуть кланятися землі на своїх дачах під Києвом, залишивши вулиці порожніми на радість бездачному населенню.
Двокімнатна квартира та відсутність чоловіка надавали Катьці вирішальну перевагу, тому зазвичай збиралися у неї, відправляючи дітей до Ярикової кімнати з комп’ютером у ній. Хай діти поспілкуються, зазираючи до монітора з-поза спин одне одного, як це зараз заведено у молодшого покоління.
Тоді між другим та третім келишками солодкого лікеру Уляна й розповіла про свою дорожню пригоду та несподіваного рятівника.
— Ух ти! Це просто романті-ік! — сказала Катька, наголошуючи останній склад на французький манер. — Є ще лицарі в Україні.
— Я тебе прошу, — заперечила Віка-Черешенька. — Хто, ти там казала, він? Моряк?
Уляна кивнула.
— Так у них в кожному порту жінка, а то й дитинка.
— Ну то й що? — не здавалася Катька. — Це ж і є романті-ік. А що по-твоему, романті-ік — це чоловік у майці-алкоголічці на кухні? Дулі дві. А коли чоловік пішов у плавання, вона щовечора виходить на берег, і довга спідниця обвиває стрункі ніжки, а сльози на щоках перемішуються з морськими бризками — оце я розумію. Романтика не буває без страждань.
— Дівчата, ви про що? — здивувалася Уляна.
— Про романтику, дитинко, — зауважила Катька.
Маючи перед подругами перевагу майже у десять років, вона була найдосвідченішою і наймудрішою. Але, попри це, все одно не мала чоловіка та виховувала сина сама. — Запам’ятай: єдиний, хто може зіпсувати романтику, це — чоловік. От поки стоїш на березі, чекаєш — все дуже романтично, а щойно він причалить свій корабель, зійде на берег, дихне цигарками та вже місяць не митим тілом, облапить брудними руками…
— Бр-р-р, Катько, шо ти кажеш? — обурилася Віка.
— Правду, дівчата, правду. У випадку з українським чоловіком романтика існує тільки в голові, за фізичної відсутності власне об’єкта. Бо ця тварюка все псує.
Уляна подумки погодилася з таким визначенням, хоча, правду кажучи, не хотілося так думати про свого нічного рятівника. Але мабуть Катька мае-таки рацію. Якщо реальна зустріч може все зіпсувати, чи не краще буде залишити в душі спогад про мандрівного лицаря, який рятує принцес із пробитими колесами?
— Скільки йому? — уточнила Черешенька.
— За сорок, — Уляна згадала срібні нитки на скронях та жилаві руки під струменем води.
— Ну й нормально, — Віка розгорнула цукерочку й увіп’ялася своїми білосніжними зубами у чорний шоколад.
— Мабуть, одружений, — резюмувала Катька. — Обручка на пальці була?
— Та до чого тут це? — обурилася Уляна, хоч відсутність обручки відзначила ще тоді, коли придивлялася до вправних рухів незнайомця.
— А! Сучасні чоловіки не люблять носити обручок, навіть якщо одружені, — Катька розтинала ситуацію із завзяттям патологоанатома.
Черешенька сьорбнула лікеру:
— А мій носить.
— Ну так спробував би…
— Дівчата! — Уляні довелося підвищити голос. — Давайте змінимо тему!
— О! А про що іще можуть говорити жінки, як не про чоловіків? — не здавалася Катька. — Не порушуй традицію! Змінити тему — це лише змінити обговорення одного чоловіка на іншого. Є в тебе інші чоловіки? Наприклад, на роботі.
– Є, — раптом сказала Уляна.
— Це вже цікаво! І хто він?
— Леон-кілер.
Новий кур’єр з’явився на фірмі минулого тижня і справив на всіх приємне враження. Ще б пак — не бомжуватий пенсіонер, який шукає підробітку, користуючись своїм безкоштовним проїздом, не сопливий студент, з якого нема що спитати. А цілком пристойний, сивий з борідкою дядько, скромно, проте охайно вдягнений. Здатний виконати завдання складніші за «відвези-передай».