Робота кур’єра — це поєднання великої відповідальності із малою зарплатнею, тому знайти людину, яка б могла об’єднувати в собі обидві ці чесноти — ой як непросто. Наприклад, останній, якого вигнали за втрату документів, скиглив, що забувся їх у маминій квартирі. На пропозицію поїхати до маминої квартири і забрати, починав рюмсати та пояснювати, що не має ключів, бо мама йому їх не дає. Ну а коли просили потелефонувати мамі, заходився слізьми і репетував, що мама три роки тому поїхала до Португалії, кинула його самого, і тепер він вимушений тинятися по кутках. І така маячня по колу. Улянина колега Ларунда, яка власне і постраждала від втрати, тільки руками розводила і казала, що таких ідіотів не зустрічала навіть під час роботи у кримінальному розшуку.
Новий же працівник ретельно виконував усі завдання, завжди перепитував про важливість кожного, і якщо не встигав чогось протягом дня, обов’язково телефонував до офісу та попереджав про це. Фасоном борідки та формою вилиць він невловимо нагадував французького актора Жана Рено, тому й прізвисько отримав відповідне: Леон-кілер.
Єдина дивакуватість, що її помітили колеги за новим співробітником — це постійні торби в руках. Адвокати мають справи з паперами, тому максимум навантаження для кур’єра — це тека з документами. А тут — целофанові кульки, набиті чимось досить об’ємним, по одному в кожній руці. Уляна, коли вперше зустріла його на вулиці з цим вантажем, подумала, що начальник використовує новачка для якихось персональних послуг — родині чи коханці — тому не звернула особливої уваги. Але коли за кілька днів побачила його з тими ж таки кульками, дуже здивувалася.
Виявляється, Леон-кілер скрізь ходив з торбами — коли заходив до офісу, залишав їх біля секретаря, а виходячи на вулицю, завжди тримав при собі.
— Ти бачила? — перепитала Уляна в Ларунди, але та була під таким враженням від попередніх розповідей про маму з Португалії, що тільки рукою махнула:
— Та яка різниця? Аби документи не губив.
Опинившись з ним одного разу в ліфті, Уляна скористалася нагодою запитати, бо кульки займали досить багато місця.
— Речі, — коротко відповів Кілер, немовби це слово усе пояснювало. Добре вихована Уляна мусила перевести розмову на іншу тему, і не даремно, бо в результаті довідалася про нового працівника багато цікавого: наприклад те, що він має вищу технічну освіту, в радянські часи працював на секретному заводі. Саме цим, певно, і пояснювалася його підвищена притомність при виконанні своїх теперішніх обов’язків.
— Ну а що, — припустила Катька після того, як Уляна закінчила свою розповідь, — інженери зараз нікому не потрібні, бо рулять юристи та економісти. Крім того — вік. Куди йому дітися? От і пішов у кур’єри.
— Як каже мій чоловік, кожен має свої скелети у шафі, — зауважила Черешенька.
Уляна засміялася:
— Ну так, всі мають у шафах, а цей — у кульках. Носить свої скелети з собою. До речі, твій чоловік якраз по скелетах спеціалізується. Може, він знає, що це може бути?
— Ти ж кажеш, що він на секретному заводі працював? Може, це якась військова таємниця? Секретна зброя? — приєдналася гостра на язик Катька.
— Ой, дівчата, чоловік каже, що ніяких військових таємниць у совка насправді не було, що вони все крали у американців. А всіх дурили, що мають якісь страшні ракети. Каже, після війни почали усім розповідати, що росіяни радіо придумали, і паровоз, і рентген. А насправді це Сталін хотів прикрити викрадання технологій.
Вона долила усім лікеру, не дуже апетитного на вигляд, але смачного та духмяного.
— Смішно, — сказала Катька. — Леон-кілер з двома кульками у руках. А може він і справді кілер? У нього там пістолет і фікус. І Улянка буде його Матильдою.
— А може він бомжує? — припустила Віка. — У бомжів завжди кульки з собою.
— Та наче ні. У нього навіть дружина є.
— Дружина? — Катька розчаровано витягла губи. — Значить не бути тобі Матильдою. Такий шанс…
— Це точно.
І тут телефон в Уляниній сумці заспівав «Лібер-танго», що означало дзвоник від невідомого абонента. Вона знехотя простягнула руку і натисла кнопку:
— Альо?
— Пані Уляна? — запитав хрипкуватий чоловічий голос.
— Слухаю вас, — сухо по-адвокатському відповіла вона.
— Це Степан Шагута. Ми з вами познайомилися на дорозі біля Голованівська.
— Ви? — Улянин голос сам собою потеплішав, від чого подруги одразу замовкли і нашорошили вуха.
— Так, я. А як ви тоді доїхали?
— Дякую, добре, — Уляна махнула рукою в бік дівчат, що просто-таки поїдали її очима, і вийшла до передпокою.
Чоловік на тому кінці набрав повітря, немовби зважуючись на щось:
— Пробачте, ви казали, що ви юрист. Можу я з вами зустрітися? Бо мені треба консультація.
— Авжеж. Коли вам зручно.
— Наприм… Наприклад, завтра. Нічого, що субота?
— Звісно. Із задоволенням.
Він не зовсім орієнтувався в Києві, і тому місце обрала вона — у затишному ресторанчику на Подолі, бо вирішила, що ритуальна кава буде виглядати жлобством, якщо ідеться про людину, що врятувала тебе на нічній дорозі. А вечеря в ресторані — це вже зовсім інше, можна про справу поговорити. Поклала слухавку та повернулася до подруг, що досі мовчки сиділи за столиком.
– Із за-до-во-лен-ням? — зробивши великі очі, перепитала Катька.
— Та ну вас! Людині потрібна допомога. Хтось вміє колеса міняти, а хтось — закони читати.
— Ну, це інша справа, — удавано-серйозно покивала Катька. — Зовсім інша. Так, Вікусю?
Та теж кивнула з серйозним виглядом.
— Тільки… — Уляна запнулася. — Малу мою зможеш взяти завтра на вечір?
Дівчата по-змовницьки перезирнулися:
— Зможу, — погодилася Катька. — І навіть на ніч.
Невелика зала ресторану була практично повною, як і завжди суботнього вечора. Уляна роззирнулася у пошуках вільного столика і подумки вилаяла себе, що не зарезервувала місце заздалегідь. Оце ж правду кажуть: людину можна вивезти з села, але село з людини не вивести.
Метрдотель суворим голосом поцікавилася:
— На вас чекають?
Уляна, щоб приховати розгубленість, мовчки зміряла її зверхнім поглядом, коли раптом почула:
— Пані Уляна!
З-за столика у кутку підводився худорлявий на обличчя, але досить міцної статури чоловік у бежевому светрі із блакитним комірцем сорочки над ним. Він практично нічим не нагадував ту темну постать з колесом напереваги, яка стояла перед очима вже тиждень. І мабуть, Уляна ніколи б не впізнала його, якби не привітна посмішка на обличчі та голос — той самий хрипкий баритон, яким розмовляв рятівник на нічній дорозі.
— Добрий вечір! — вона знехтувала допомогою метрдотеля і самостійно просоталася поміж спин відвідувачів до кутка, де її візаві вже відсував стільця, щоб зручніше було сісти. Уляна поважала ґречність, особливо коли вона не переходила у запопадливість.
— Добрий вечір. Я — Степан Шагута. Навєрно, ви мене не впізнали. Тобто, мабуть, не впізнали.
— Чому ж? Впізнала, — збрехала Уляна, вмощуючись зручніше. — І дуже вам дякую за допомогу. Без вас я, мабуть, і досі б стирчала на дорозі під Голованівськом.
— Та ну, не стоіт, тобто не стоїть.
— Не варто, — підказала Уляна, сховавши посмішку у кутиках губ. — Якщо вам зручніше, говоріть російською. Я розумію.
Він щиро засміявся у відповідь, від чого на щоках утворилися трикутні западинки:
— Ви пробачте. Я дуже люблю українську, але рідко користуюся. У нас, моряків, якось більше англійська в ходу.
— Навіть на судні?
— Аякже! Зараз екіпажі, як футбольні клуби — збірна з усіх стран.
Молодий кругловидий офіціант у довгому фартуху матеріалізувався над столом.
— Готови заказивать?
— Не без того, — Степан взяв зі столу меню. — Принесіть нам для початку пляшку білого вина, — він подивився на Уляну. — Ви будете м’ясо чи рибу?