— А ром пив? — поцікавилася Уляна.
Він знизав плечима:
— Ну а як же! Але це вже потім, коли ходив.
— А чому моряки так люблять ром? Він же гіркий.
— Гіркий? — Степан засміявся. — Ром солодкий. Наступного разу привезу тобі справжнього кубинського, некупажованого, щоб відчула.
— Солодкий? — не повірила Уляна, яка ніколи не пила рому.
— Солодкий, — кивнув він. — Може, даже солодший за твою акацію. Бо ром роблять з цього, як його, сахарного тростника.
— Цукрової тростини, — підказала вона.
— Точно, тростини. З неї роблять цукор, а з відходів — ром. Там тростина росте, як у нас бур’яни, накосив — і під прес.
— Та ну?
— От тобі й ну. А крім того він допомагає від цинги та морської хвороби.
— Від морської хвороби? — Уляна засміялася, відчуваючи себе абсолютно щасливою тим фактом, що ром, який вона вважала гірким та недоступним, насправді виявився солодким і від хвороби корисним, і пляшку такого рому він наступного разу привезе їй — справді їй. Привезе з плавання.
Отак без поспіху, із зупинками та розмовами, вони доїхали до маминої хати понад морем. Почувши машину, завзята, хоч і старенька Буська загавкала та побігла до хвіртки, брязкаючи ланцюгом. На поріг вийшла мама, подивилася з-під руки, немовби захищаючись від сонця і завмерла, не впізнаючи машини — адже Уляна не попередила, що приїде Степановою, та й про самого Степана не попередила. Ну а що тут попереджати — тільки на зайві розмови нариватися, на запитання, які не мають відповідей. І лише коли Настуня вискочила з машини та побігла обійматися до Буськи, мама підтюпцем рушила назустріч, усе ще підозріло вдивляючись у незнайоме авто.
Уляна відкрила дверцята і спустила ноги на рідну очаківську землю. Степан відкрив багажник і взявся вивантажувати торби. А поки мама обіймала та цілувала онуку, одночасно відганяючи собаку з її брудними лапами, він вже впорався з усім та, взявши до рук вантаж, повільно, неначе на далекий берег, зайшов на подвір’я.
Побачивши поруч із дочкою незнайомого чоловіка, мама заклякла на місці, не в змозі повірити власним очам.
— Мамо, це Степан, — без зайвих сентиментів сказала Уляна, а тоді обернулася до нього і додала вже лагідніше. — А це моя мама, Марія Святославівна, уроджена Ліщинська. Я тобі казала, що вона у мене справжня бандерівка, з Галичини.
— Дуже приємно, — посміхнувся він трохи ніяково.
Але мама не реагувала на ці слова і тільки переводила запитальний погляд з нього на доньку.
— То що, так і будемо стояти? — підштиркнула Уляна, і тоді мама врешті отямилася, забігала, заметушилась, як завжди, коли до хати приїздили гості, намагаючись зробити все одночасно, а якщо не зробити, то хоч би запропонувати, сказати, десять разів вибачитися, поскаржитися та поохкати. При цьому вона ще встигала раз по раз запитально позирати на доньку, яка замість відповіді промовисто брала Степана за руку.
Ну й, звісно, одразу за стіл. Бо де це бачено, щоб з дороги не погодувати? Тим більше — дитина, яка заморилася, бідолашна. І нікого не цікавить, що нещодавно їли, що морозивом заправлялися на кожній зупинці, що нема куди поспішати — бігом за стіл, бо прохолоне.
Уляна давно вже вийшла з підліткового віку, коли соромишся власних батьків, але все одно почувалася трохи незручно — втім, усі зараз почувалися незручно. Крім, звісно, Настуні, яка націлувавшись з улюбленою Буською, взялася інспектувати хату у пошуках минулорічних іграшок та несанкціонованих змін.
— Степане… пробачте, як вас по-батькові?
— Степанович. Але можна просто Степан.
— Ага. Ви звідки родом?
— З Сибіру, — зізнався він.
— Ой, пробачте, то може, ви по-нашому не розумієте, може, по-російськи треба?
— Мамо! — гримнула Уляна. — Степан вчився у Херсоні, у нього батьки українці. Ти ж бачиш, що він чудово говорить українською.
— Бачу-бачу. А батьки, кажете, українці?
— Так, з України.
— А як до Сибіру потрапили? На заробітки?
Степан насупив брови:
— Як у пісні. З Сибіру в Сибір. Тато після війни сидів у таборі біля Кемерова, а потім перебрався до Сургута.
— А мати?
— Мати в таборі народилася. Її батьки, до речі, як і ви, з Галичини.
— Ага… — мама сумно похитала головою. — Таке життя… То може вип’єте чогось? З приїздом? Га?
На столі з’явилися чарочки і бутельок з парутинським портвейном, який мама берегла для найшанованіших гостей. Ну ще б пак — дочка, яка ніколи не користувалася увагою протилежної статі і народила хіба що не від телеграфного стовпа, раптом з’являється зі справжнім чоловіком. Чим не привід?
Смажена риба, печена качка, голубці, плацинди — усього цього вистачило б на тиждень, однак до них обов’язково подавалися радянські делікатеси — сир та сервелат, якими Уляна у своєму київському житті наїлася по саме нікуди. Втім, маму не перевиховаєш.
Розмова за столом була дещо скутою, як це завжди трапляється із малознайомими людьми, тому швидко завернула на політику.
— Ой, доню, вінок на голову просто так не падає! Вінок — це справа мертвих. Це дуже поганий знак.
Уляна посміхнулася:
— Ну і слава Богу! Що йому погано, то нам на користь!
Уся країна вже другий тиждень переглядала ролик, де новообраному президентові на голову падає вінок — з одного боку, це було смішно, а з іншого — тут мама мала рацію — інфернальні символи несуть у собі небезпеку, і це відчуваєш навіть через монітор комп’ютера.
Проте Уляна у цьому вбачала навіть певну користь — адже нова влада активно демонструвала свою силу: і газові угоди з Росією в Раді протягла, з мордобоєм, з махлюванням, але все-таки, і російський флот в Криму залишила, і на звання Героїв для Шухевича з Бандерою замахнулася. А тут раптом зверху по голові — бабах! І люди одразу розуміють, що влада не всесильна. Приблизно так вона і пояснила зараз.
Степан мовчав, віддаючи належне маминим стравам та портвейну. Мала, як завжди, дзьобнула чогось з краю тарілки і втекла у своїх дитячих справах, а мама не вгавала:
— Ні, це ти дарма. А пам’ятаєш, з чого почалося? Коли пам’ятник, той що на купонах, розвалився? Мені тоді Полковниця одразу сказала, що це не просто так.
Вона зі своїм райцентрівським містичним мисленням надавала великого значення різноманітним знакам та прикметам, тому коли взимку, напередодні інавгурації нового президента на набережній Дніпра сам по собі розколовся пам’ятник засновникам Києва, одразу вирішила, що це дуже поганий знак для всієї країни і понад годину розповідала телефоном, що з цього приводу кажуть баби на базарі та пацієнти лікарні, де працювала медсестрою.
— Мамо, ну кого ти слухаєш? Безтолковницю? Цей пам’ятник не має ніякого символічного значення. Це ж просто бетонний бовван, біля якого фотографувалися весілля. Троє в човні, не рахуючи Либеді.
Мама несхвально покрутила головою:
— Бетонний-то бетонний, але пам’ятник! І люди його шанували.
— Пробач, — втрутився ввічливо Степан. — Як ти сказала, Безтолковниця?
— Сусідка, — махнула рукою Уляна. — Її чоловік був підполковником. А усі кажуть на неї Полковниця, бо Підполковниця — дуже довго.
— А Безтолковниця — коротше?
— Ближче до істини. Це я, коли була мала і не розумілася на військових званнях, так її звала.
— Уляно! — несхвально насупилася пані Марія. І повернулася до перерваної теми. — А двері до Ради, які перед «ним» самі собою зачинилися, та й не просто так, а на інавгурації, це ж хіба дрібниця? І от тепер вінком привалило. Це не може бути просто так!
Вона уникала слова «президент», і до вульгарного «презик» теж не опускалася, тому казала просто «він». Щоб не накликати лиха.
Очаків — мабуть, наймістичніше місто України. З самого дитинства Уляна звикла до розмов на тему «йому пороблено», «їй наврочили», «це поганий знак» і тому подібного. Знала, що таке «уроки» — і не шкільні, а справжні, ті, що люди роблять одне одному. Засвоїла техніку безпеки — незнайомих предметів до хати не нести, руками не торкатися, якщо, не дай Боже, на подвір’ї невідь-звідки розлита вода чи щось посипано — не переступати, а обходити десятою дорогою, носити за підкладкою англійську булавку, тримати дулю в кишені, плювати через плече, обходити «собачі ворота», які утворюють електричні стовпи з підпорками, звісно, не повертатися з півдороги, не передавати через поріг — і ще десятки й десятки правил, які регулюють життя людини у просякнутому містикою Очакові. Сусіди там робили сусідам, тещі — зятям, свекрухи — невісткам. Постраждалі та зурочені ходили до бабів відробляти, викачувати яйцем, відливати водою та воском, відшіптувати, відговорювати, відмолювати, а після того знову ворожили, приворожували, замовляли та чарували — і так без кінця. До жінок вночі вчащали покійні чоловіки, домовики та інша нечисть, від якої потім робили аборти. Чоловіків, на яких у районах завжди дефіцит, зводили коханки, і покинуті дружини у відповідь розпочинали цілі магічні війни. І головне, що усе це безупинно обговорювалося на базарі, у лікарні, в магазинах, просто на вулиці, або через паркан. Звісно, у такому середовищі люди гостро сприймали усі незрозумілі події в столиці — і руйнування того ж таки пам’ятника засновникам Києва, і двері до Верховної Ради, які самі собою зачинилися перед новообраним президентом, а от тепер і вінок, що впав йому на голову під час ритуального покладання квітів 9 Травня. І якщо Улянині колеги просто передивлялися відео в інтернеті, щоб зайвий раз посміятися, то тут очікували на Апокаліпсис, і ніяк не менше.