Степан поруч голосно видихнув, теж вражений побаченим маленьким дивом.
— Не трусіт мороз на дитя. Не бачите сь? — насварилася на них пані Марта своєю неповторною гуцульською говіркою. — Йдіть собі, аж ми упораємо си.
– Ідемо вже. Не сваріть си! — миролюбно парирував Степан.
Ставши ґаздою після загиблого тата, він по-синівськи корився маминому авторитету, але на правах старшого у родині чоловіка вже дозволяв собі робити м’які зауваги. І мати поважала це його право.
Чоловіки вийшли до сіней.
— Ну як ви?
Степан дістав цигарки — де тільки взяв? — і пригостив приятеля.
— Та! — Святослав прикурив, випустив велику димову хмару і одразу зізнався. — Проситися ми приїхали. У Бережанах холод, базари не працюють, у склепах крім сухої риби ніц не знайдеш. А Софійці треба малу годувати. Молоко треба. Я бігаю, немов скажений пес, але яка зара робота? Візьміть моїх до весни. Я відплачу. А ні, то відпрацюю.
Степан по-дружньому обійняв його за плечі:
— Та ну! Не кремпуй си. Щось вигадаємо.
Щоб не задимити сіни, вони трохи одсунули двері на двір.
— А що там у місті? Як совєти хазяйнують?
— Хазяйнують, — гірко посміхнувся Святослав. — Файне слово… Вони так хазяйнують, що люде — хто куди. Як хто має німецьких родичів — то найпєнкнєйше. Бо виписують їм паспорти фольксдойчів, і тю-тю. До фа- терлянду. Кажуть, там і робота є, і гроші на перший час дають. То тепер за довідку про німецьких родичів золото платять. За паспортами черги. Усі ж інші, як оце ми — на село.
— А поляки?
Польських сіл в околиці було небагато.
— А поляки чекають що скоро прилетять «сікорки» і розбомблять москалів.
«Сікорками» на честь Владіслава Сікорскі, прем’єра в еміграції, тут називали міфічні польські літаки, які буцімто стоять у Лондоні, чекаючи на свій час.
— «Сікорки»… — задумливо простягнув Степан. — Коли німці підійшли до Варшави, вони тогди іншої співали. Маршалек Смігли! Герой! Варшаву не здасть. А пан маршалек усі літаки забрав до Бресту, жеби свою дупу прикрити. І месершміти нас, як кошенят беззахисних, ганяли…
— Що, синку, помогли тобі твої ляхи? — жартівливо штовхнув приятеля у плече Святослав.
Обидва розсміялися. Жарт був зрозумілий тільки бережанським гімназистам. А також тим, хто знав, що польський маршал і головнокомандувач Едвард Ридз-Смігли, на якого поляки покладали стільки сподівань, свого часу закінчив Бережанську гімназію, і на честь цього непересічного факту вона навіть носила його ім’я. Звичайно, лише до минулої осені, коли перетворилася на просту і безіменну радянську школу.
— Поляки мают оптимізм. Як Едвард Смігли не поміг, то Владіслав Сікорскі допоможе точно. Най я тільки пригадаю, чим вони си відрізняют.
— А москалі тим часом вивозять їх до Казахстану.
Степан тільки рукою махнув. Після вбивства батька він втратив до поляків будь-які сентименти — якщо б навіть колись і мав їх.
— Але найгірше, що не тільки їх. Павло… пам’ятаєш Павла? Ну, той, комсорг, що ми з ним у Недзюлки були. Він каже, що Цуга заарештували.
— Цуга? — як і всі гімназисти, Шагута добре пам’ятав колоритного Йогана Зугаєвича фон Доліва. — Та кинь. Він же українець.
— Отож. І здається, це — перша ластівка.
— Що ж їм такого Цуг зробив?
Святослав знизав плечима:
— Павло каже — рознарядка. План по арештах. Стільки-то селян. Стільки-то інтелігентів. Поляків. Українців. Як скажуть. А кого саме — то вже тут підбирають.
— Мо’ й подумали, що німець.
— Так з німцями ж тепер дружба. Фройндшафт.
Двері до хати відсунулися і до сіней визирнула, як завжди, сувора на обличчя пані Марта.
– Ідіт вже до хати. Ой і накурили ж! Най вас качка копне! — вона помахала долонею, символічно відганяючи дим, і швиденько причинила двері.
Степан ретельно затоптав недопалки.
— Давай про арешти в хаті говорити не будемо. Потім якось.
— То звісно.
– І про твоїх я сам скажу. Мама не будуть проти, але я краще знаю, як їй сказати.
Ну а за дверима на чоловіків вже чекав щедро накритий стіл. Софійка у кутку годувала маля.
— Беріт бануш, — пригощала міського гостя пані Марта. — В нас зараз молоко не забирают, то ми як там-ті хлопи влітку на полонині — і сир варимо, і п’ємо, а воно доїться і доїться. Двійко корів восени отелилося. Молока, вершків, сметани — хіба с ми двоє подужаємо?
Святослав тільки руками розвів:
— Ну, як ці совіти таке роблять? Отут — всього повно. А в Бережанах навіть хліба катма.
— Вни годні тіко зробити, аби с і ту хліба не було ніц, — озвався Степан, який у розмові з мамою теж тримався гуцульської говірки. — Шляк би їх трафив!
Пані Марта несхвально скривилася, почувши синову лайку — ще й при гостях. Але зауважувати не стала — може, саме тому, що при гостях, а може, через те, що син у хаті був тепер не тільки сином, а перш за все ґаздою.
— Певно, тєжко вам було уліта, пані Марто? — запитала з кута Софійка.
— Ой, не кажи, доню. Чоловіка забили с. Син — на вуйні. Щодня дякую Богові, що Стефка мні зберіг. Не дав си на старості літ осиротіти.
— А як же ви одна усе літо з господарством?
— Добрі люди помогли, дяка їм. А як Стефко повернувся, то вже легше ту. Тепер на невістку чекатиму.
— Ой, не час нині до шлюбу, — похитав головою Степан. — Не час.
— Як то не час? — розгнівалася ґаздиня. — А коли ж час? Оно, кумпель твій знайшов си файну чічку. І дитятко яке ладне привели.
Кумпель з чічкою — тобто Святослав із Софією перезирнулися.
— Вуйна нині, мамо! Вуйна.
Почувши ці слова, пані Марта аж руками від обурення сплеснула.
— А як я тобою тєжка си ходила, хіба с вуйни не було? Шешчнадцятий рік був. Фронти сували’с сюди-туди — москалі, німці, угорці, австріяки. Наші усуси теж тут-во просто за парканом собі воювали. Забув? А тоді вже галицька армія, поляки, Петлюра, червоні. І всі отут, цими вулицями, нашим двором. А я тебе носила, родила, годувала. Якби я за ту вуйну гадала, тебе б на світі ніц не було.
— Не гнівайте’с. — Степан заспокійливо поклав долоню на мамину руку. — Знайду я вам невістку. Обіцяю, — і посміхнувся. — А поки, щоб ваше серце потішити, най Софійка Святославова із донькою у нас трохи перебудуть. У них там у місті гет зле.
Пані Марта обвела поглядом гостей і затрималася на дівчині, яка схилилася над дитиною у кутку під іконою, немов Богородиця у різдвяній шопці. Подивилася, перехрестилася і видихнула:
— Най перебудут.
Чоловіки гомоніли біля хвіртки. Софійка ввічливо трималася на відстані кількох кроків, не заважаючи, але і не даючи забути про себе. Пані Марта залишилася у хаті з Марічкою.
— Може, затримаєш си? Я з мамою говорив, вона не проти.
— Твоя не проти. А моя? — Святослав сумно стенув плечима і стишив голос. — Мені Софійка теж усю голову пробила. Виходить, ніби я їх кидаю заради мами. Якій жінці таке приємно?
— Що то за «кидаю»? Не у лісі ж. Доглянемо, нагодуємо.
— Дякую! — Святослав щиро обійняв приятеля. — То жіноча конкуренція. Там Павло залишився, каже, що маму догляне. Після Цуга він взагалі вважає, що мені вертатися небезпечно.
— То льоґічно, — сплюнув під ноги Степан. — То мо’ залишився б?
— Та я тільки мамі повідомлю, що все гаразд, роздивлюся трохи. Мо’ й справді повертатися доведеться.
Хлопці, немов по команді, озирнулися на Софійку, що тупцювала на морозі, притримуючи на плечах Степанів кожух.
— Павло, — Святослав ще більше стишив голос, — обіцяв попередити, коли що. Каже, знає, як воно робиться і як треба си поводити.
— А як він взагалі? Комуніст?