— Та так. Дивний троха. Удома наче наш, щирий, навіть зворушливий. А як на людях чи як про більшовиків зайде — чеше гаслами, наче платівка з грамофону. Такий червоноп’ятий. Ніби два лиця.
Степан раптом зіщулився:
— А ми?
— Що ми?
— А ми за Польщі як були? Не два лиця? Полякам — прапури, портрет президента Мосцицькего, «єще Польська не зґінєла». А між собов — «Ще не вмерла»?
Він мав рацію. Доводилося підлаштовуватися, ніде правди діти.
— Усяке було. Але ж із ним моя мама. Як я її лишу на такого, курва, родича?
— Як тебе візьмуть до каземату, тоді ти точно її лишиш, — почувся голос Софійки, яка, виявилося, уважно дослухалася до розмови чоловіків.
— Кохана, я тебе прошу! — знервовано обернувся Святослав.
— Це я тебе прошу. І весь цей час просила і перепрошувала.
— Я ж буду приїздити. Я тебе не кину, — усоте пообіцяв він.
І тут Шагута несподівано вигукнув:
— Тихо будь! Маю ідею.
Він рвучко розвернувся на підборах і зірвався до хати, ослизаючись на втоптаному снігу.
Софійка тим часом підійшла до чоловіка і тицьнулася мокрим чи то від морозу чи то від сліз носом у його груди:
— Святочку, мені страшно!
— Не бійся. Ти головне Марічку бережи. І себе. А я приїду. Бо куди ж без вас? Ви — усе моє життя.
Він стояв, обіймаючи дружину, що здригалася від холоду а чи то беззвучно схлипувала, і намагався сам не впасти у розпач. Невідь-чому згадався батько, який був військовим, а отже не один раз так обіймав свою половинку на порозі невідомого. А проте він тоді їхав воювати, у той час, коли Святослав зараз — лише до Бережан. До Бережан і назад. Нема через що хвилюватися. Врешті, зараз усім непросто, нова влада, нові порядки…
Тут з хати вискочив Степан, затиснувши в долоні якогось папірця. Другою рукою він притримував шапку, щоб бува не згубити дорогою. Певно, щось-таки й справді вигадав, якщо так поспішав.
— Дивись, Святку, — підбіг він і простягнув складений удвоє папірець. — Це — моя довідка з полону. Візьми з собов. Коли що — ти звільнений за всіма законами жовнір. Совіцька влада тебе звільнила. Вона і нині наших поверта. Бери. Будеш Степаном Шагутою, звільненим з полону капралєм. І батько твій не офіцер, а «трудове селянство», — при цих словах він гребливо сплюнув під ноги. — Єдине, що доведеться відгукуватися на Степана.
— Як це? — розгубився Ліщинський.
— А так! — Степан підморгнув і ляснув друга по плечах. — Бо з цим папірцем ти — це я. Степан Шагута. І ніхто ті не займе. Усе по закону. І жінка дасть сі спокій.
Софійка спантеличено дивилася на чоловіків, несила осягнути такої ідеї. А Степан не вгавав:
— Покажи свого документа!
Святослав поліз до кишені і витяг польського паспорта.
— Алє-є оп! — Шагута висмикнув з рук приятеля книжечку і театральним жестом вказав на Святослава. — Шановне паньство! Маєте перед собов Степана Шагуту, капраля войська польськєго, звільненого з полону совіцькою владою. Як прийдуть — покажеш оцю цидулку, і до відзення. Хай шукають Ліщинського деінде.
Святослав нарешті зрозумів, про що йдеться, і насупився.
— А ти?
— А що я? — легковажно перепитав Степан. — Мене тут гет усі знают. Я ж міг ту цидулку згубити? Міг же. А сусіди підтвердять, що це — я.
— Дякую. Але…
І тут Софійка у свою чергу оцінила задум та прикрила чоловікові рота долонею:
— Жодних але!
— Слушно, — погодився Степан. — Жінок тра слухати. От і моя мама просять твою маму, пані Марію, приїздити до нас у гості якнайскорше. Будемо раді.
— Зачекай. — Святослав струснув головою. — Ти хочеш сказати, що я можу привезти маму сюди?
— Так, — замість господаря відповіла Софійка. — Я говорила з пані Мартою ще звечора.
Святослав уважно подивився на дружину:
— Ви змовилися?
— Жінки! — розвів руками Степан. — А я гадав, що це я все вигадав.
Замість відповіді Софійка знову притислася до чоловікових грудей:
— Повертайся скорше. Знаєш, як ми чекатимемо! Я і Марічка.
Шагута тактовно відвів очі кудись за обрій.
— Я скоро, — пообіцяв Святослав. — Доньку бережи.
Софійка піднялася навшпиньки й ніжно поцілувала чоловіка.
Потім був міцний потиск руки гімназійного приятеля — немовби у одному рухові висловлено усі почуття, що охопили душу: і вдячність за те, що прихистив родину, і піклувався про нього — бо хто ще зараз віддає належне гімназійній дружбі? — і сподівання на краще, на те, що до весни якось протримаємося, а далі буде видно, і чоловіча ніжність, що залишається десь на споді душі… багато може міститися в одному потиску руки такого, що несила передати словами, бо чим по суті є слова, як не лушпинням справжніх почуттів.
Сніг на нечищеній вулиці зарипів під ногами. Святослав, не озираючись, попрямував до околиці. Надто багато лишав зараз тут, щоб мати сміливість озирнутися. Наразі належало вибратися до уторованого шляху, повернути на Бережани і сподіватися, що хтось підбере хоч би до Урмані — великого села, звідки дістатися до міста було значно простіше.
Повертатися без клумаків на плечах та дружини з дитиною, які щохвилини застрягають у заметах, було простіше. Сонечко сліпило, відбиваючись від незайманого снігового насту, кущі стояли кучугурами, позначаючи шлях зліва від дороги і жодною гілочкою не випинаючись над зимовою ковдрою, а дерева ніби підморгували з-під білих пухнастих шапок, які подарувала їм щедра цьогорічна зима. Святослав навіть не помітив, як дістався берегу Східної Золотої Липи, де широка оболонь раптом звужувалася і у найвужчому місці понад річищем було зведено міст.
Тепер замети на перемерзлій кризі до краю заповнили проліт, залишивши посередині лише малюсіньке віконце. Але усе це — святково-білий сніг, мережане дерев’яне поруччя з бурульками-дзвіночками, віконце у кучугурах, немовби вічко у якийсь інший світ — створювало такий світлий, майже святковий настрій, що Святослав навіть по-хлоп’ячому з’їхав з невисокого берега на лід, піддавшись раптовому порухові душі. А може, це була просто радість за Софійку з малою, яким зараз тепло і затишно, ситно та надійно у Шагутиній хаті.
І раптом вдалині щось загуло, немов серед засніжених берегів з’явився звідкись правдивий хрущ.
Хлопець нашорошив вуха, а потім, зрозумівши, що це насправді за хрущ, рвонув уперед берегом, а тоді засніженим путівцем. Бо впізнав звук двигуна автомобіля. Поза сумнівом, десь недалеко попереду торохкотіла машина. Якщо вже щастить, то гріх не скористатися — і Святослав наддав ходу.
Звісно, машина могла їхати десь інде, водій міг не зауважити попутного пасажира або й просто зігнорувати його. Але пробігтися по снігу для молодого, сповненого сил та надій хлопця — хіба це складно? Як не доженеш, хоч зігрієш ся, як казали у гімназійні часи.
Святослав біг, високо піднімаючи ноги та подеколи стрибаючи, щоб не загрібати сніг чоботами, і зі здивуванням, потім надією, а врешті й радісною впевненістю чув, що звук мотора ніде не дівається, стає яснішим і лунає тепер вже з одного й того самого місця понад битою дорогою, неначе на когось чекаючи. Зовсім скоро він побачив і джерело цього звуку — посеред дороги стояла вантажівка, тож Святослав, щоб привернути до себе увагу, гукнув та помахав рукою.
З машини подорожнього помітили — Святослав зауважив, що з кабіни вийшов якийсь чоловік, а за мить до нього приєднався ще один, стрибнувши з кузова. Пробігши ще кількасот метрів, Святослав розгледів, що чоловіки були вдягнуті у військові шинелі. «Напевно, заблукали», — подумав він.
Ще за хвилину Ліщинський побачив, що в кузові вантажівки повно людей і подумав, що може й не влізти. Але хіба багато місця треба молодому хлопцеві, який до того ж кілька місяців харчувався лише сушеною рибою та хлібом?
Коли захеканий Святослав зупинився у кількох кроках перед вантажівкою, він перевів подих, а потім привітався до мовчазних військових, що дивилися на нього уважно і зосереджено.
— Доброго дня!
— Здравія жилаю, — примружився той, що стояв ближче і на малинових петлицях шинелі мав одну шпалу. — Ви мєсний?