Степан покрутив головою, немовби струшуючи з себе думки:
— Ні, не може бути. Бо твій дід сів до війни, а мій батько — після.
Уляна не відповіла нічого, лише сьорбнула прохололе вже капучіно.
— А фотки діда у тебе є? — запитав Степан, відкладаючи понівечену ложечку.
— Нема, — розвела руками Уляна. — Я ж кажу, що бабуся після війни з Галичини тікала, щоб не поїхати на Сибір. І усі документи попалила. Знаєш, життя все-таки дорожче.
— Жалко. Можна було б порівняти. Може, й справді родичі якісь. Прізвище ж не так часто зустрічається.
Уляна гмукнула:
— Степане, ну які там родичі? Мій дід — уроджений Святослав Ліщинський, син офіцера УНР. Його друг, Степан Шагута, віддав йому свої документи, щоб врятувати від комуністів. І з цими документами діда взяли, — отак от із юридичною стислістю, у два речення вона переповіла йому нещодавно почуте від мами.
— Ну а цей друг, що з ним сталося?
— Не знаю, — тут Уляна розгубилася.
— Ну значить це і був мій батько. Друг твого діда. Степан Шагута. Мабуть, тому ми з тобою і зустрілися. Знаєш, після стількох років у морі починаєш вірити у фатум. — Він раптом посміхнувся і зморшки на лобі розійшлися, кумедно повторюючи лінію вусів над губами. Степан посміхався не часто, тому Уляна особливо цінувала такі моменти, коли суворе зазвичай обличчя раптом осявалося світлом з очей, неначе відкрилися ілюмінатори у якийсь інший світ.
— А про маму розкажи, — вона знов поклала долоню на зап’ясток чоловіка.
— А що мама… Мама, як усі, на роботі. Бібліотекарем була, сама вже ростила мене, йолопа. А я вчитися не хотів. І в інститут завалився. Хоча міг поступити. А потім пішов в армію. Батько співав, «а як буде хлопець, буде воювати». Знов вийшло по-його. Мама на серце хворіла. Переживала дуже. Хоча якби я в інститут поступив, все одно б забрали. Тоді ж Афганістан був, гребли усіх — студентів теж. А на службі отримую телеграму — так і так, мама померла. Я до начальства, а вони: ти на дату подивися, це вже тиждень, ми, кажуть, спеціально тобі телеграму не давали, бо відпустити все одно не можемо, у нас спецоперація. Бо якщо б одразу дали, ти б переживав, наробив би дєлов. А так — переживай, не переживай — а її вже поховали.
— Гуманно, — недобре всміхнулася Уляна.
— Як і все тоді. Я на кордоні служив. Тут Туркменія, там Афган. Наші туди — ми їх прикриваємо, наші звідти — ми їх зустрічаємо. Війна по повній формі. Тільки без медалей і статусу учасника бойових дій. Вони і справді відпустити не могли, у нас якраз почався сезон, пішли каравани з опієм. Я вже потім на могилку з’їздив.
— Як же ти все це пережив?
— А що я? Якось пережив. Знаєш, коли нічого не можеш зробити, воно якось легше. Правду політрук сказав. Одне слово, на наркотики не сів, в дурку не попав, не спився, як багато хто з хлопців. Дембельнувся з другом із Херсона. Він мені каже: давай разом в мореходку. А куди мені? В Сургут? А тут море, романтика. Попрацював у порту. З другої спроби вступив. А потім на дорозі біля Голованівська зупинився допомогти одній дівчинці, яка примудрилася пробити два колеса, — з цими словами він жартівливо дав маленького щигля по носі, неначе дитині.
Однак це зовсім не розвеселило Уляну.
— Це страшно, — зітхнула вона.
— А щоб не було страшно, ходім іще гулять, — підсумував Степан і махнув офіціанту. — Общитайте нас, пажалста.
Юнак швидко приніс шкіряну течку з чеком.
Якось так одразу встановилося, що рахунки у них оплачував чоловік. Звісно, коли був поруч — у ресторані, кав’ярні чи супермаркеті Степан завжди твердою рукою підсував до себе чек і витягав з гаманця гроші. Вони жили разом вже більш ніж два місяці і за мовчазною згодою участь чоловіка у спільному господарстві відбувалася саме у такій формі. Це було зручно, бо Уляна завжди могла регулювати пропорції фінансування, просто запросивши або не запросивши його до магазину. Це було комфортно, бо дозволяло уникнути принизливих, як на її думку, розрахунків та передавання грошей один одному.
Розплатившись, вони рушили Хрещатиком до Бессарабки. У святкові дні, коли перекривали рух транспорту, Хрещатик виглядав особливо незграбно. Широчезна, до ста метрів упоперек вулиця із громіздкими старими будинками панувала над потоком пішоходів, який повільно просувався серединою, утворював запруди побіля клоунів, музик та продавців святкового непотребу, але все одно не міг заполонити вісім смуг проїжджої частини.
На відміну від Хрещатика, бульвар Шевченка у спекотні літні дні просто закликав прогулятися центральною алеєю нагору до однойменного парку. Може, справа була ще й у тому, що Уляна п’ять років провчилася в університеті і, як кожен його студент, небезпідставно вважала ці місця «своїми». Ще під час навчання вона із подивом з’ясувала, що кияни люблять гуляти пішки і не тільки центром. Цілком нормальним явищем для них було у гарну погоду пройтися з роботи додому, витративши на це задоволення годину-дві. Звісно, на подібні рекорди Уляна не наважувалася, але бульвар, парк, ботсад та прилеглі вулиці витоптала свого часу власними ногами дуже ретельно.
Степан, як і кожний здоровий чоловік, без проблем міг пройти велику відстань, але особливого задоволення від цього не отримував.
— Розумієш, моряку у рейсі гуляти нема де, — пояснював він. — Усе судно — кілька десятків метрів. І ти на ньому місяцями. Тому всі ходять палубою сюди-туди, круги намотують. Бо інакше інвалідом на берег спишешся. Хіба у портах походиш так, щоб надовго вистачило.
З боку парку почувся гомін. За кущами виднівся чималий натовп, що юрмився біля пам’ятника Тарасу. Але на відміну від строкатого святкового Майдану, тут переважав білий колір. Над людьми рясно майоріли білі та синьо-жовті прапори, і Уляна раптом зметикувала:
— Це ж мітинг опозиції. Ходімо, подивимося?
— Ходімо, — стенув плечима Степан. — Владу подивилися, треба й опозицію подивитися.
Люди зібралися на центральних алеях, а постамент пам’ятника Шевченку правив за сцену. Більшість мітингувальників були вбрані у вишиванки. А біля мікрофону стояла усміхнена лідерка опозиції.
— Любі мої! — почала вона завченою фразою.
— Щось їх небагато. Не більше, ніж там, — Степан кивнув у бік Майдану.
— На жаль, — погодилася Уляна.
– І з прапорами, здасться, такі самі стоять.
Уляна мусила і тут погодитися. Бо кислі обличчя прапороносців викликали однозначні асоціації.
— А що ти хочеш? — розвела руками вона. — Це ще на виборах відпрацьовано. Навезти людей, виступати перед ними і радіти, що тебе підтримують за твої ж гроші. Просто «кеш енд керрі», плати і забирай. Ну їх! Гидко дивитися.
Вони вибралися з парку та рушили вгору до ботсаду.
— А я, до речі, в рейс іду, — навмисне недбало, ніби мимохідь зауважив Степан.
Уляна відчула, як з грудей щось раптом опустилося у живіт. Щось важке і холодне. Вона ішла мовчки, намагаючись зрозуміти почуте.
«От і все, — зауважив суворий голос всередині. — Фініта ля комедія». «А чого ти чекала? Він же моряк, — вторив інший, противний і рипучий. — Капітан вже не першого рангу. Пожив у тебе, поки нову роботу знайшов, і тю-тю».
— Коли? — Уляна облизала пересохлі губи.
— У вересні. Ми виходимо з Пірея, з Греції. Туди — літаком. Справи прийняти, те-се.
— Надовго? — спитала вона і сама себе вкусила за язика. Ну навіщо таке питати, ти ж сама знаєш відповідь? Теж мені, Ассоль знайшлася.
— Місяців на шість, — відповів він безтурботно, неначе ішлося про поїздку на Троєщину.
— А потім? — знову вирвалося в неї попри стиснуті губи.
— А потім буде видно. Ми, моряки, люди забобонні, намагаємося далеко не загадувати. Така робота.
«У нього така робота, — повторив противний голос всередині. — Така робота. І таких, як ти, у кожному порту. Перекантуватися між рейсами». «Ну то й що? — заперечив другий, суворий. — Що тобі, погано було, коли він з тобою кантувався? Скільки ти вже без мужика?». «А ти істерику йому закатай, — втрутився противний. — Заплач. Скажи, що не можеш без нього. Раптом він зрозуміє, пожаліє тебе і залишиться».