– І що?
— Я й утік. А їх таки не відпустили, — зітхнув хлопець. — Батько мали рацію. На чорну дошку поставили наше село.
— Що то є, чорна дошка?
— Це такий список сіл був у газеті — чорна дошка, де ніби саботують хлібоздачу. У нас знов забрали у всіх хліб, городину, худобу, погреби вичистили. Тільки тепер навіть гас і сірники, щоб люди собі не варили. Оточили село і нікого не випускали, поки усі вимерли. Жодного живого не лишили. Тому що люди тоді піднялися проти перегибів. Ну, а ці й помстилися. Вирішили, що їм Сталін — не указ. Одне слово, єжовщина.
Степан довго не відповідав, усе курив короткими затяжками. А потім глянув з-під лоба:
— Ну а зараз же Єжова ніби ніц нема?
— Кончили гада, — вирік Павло не без зловтіхи і сплюнув під ноги.
— Кончили, — задумливо повторив Степан. — А військовополонених поляків у ваших таборах тисячами розстрілюють. Скажеш, теж перегиби? — він кинув недопалок на землю і люто розчавив каблуком, немов би це був сам Єжов. — Ти чув, що весь львівський гарнізон, що стояв проти німців і здався тільки братам-росіянам, вивезли до вас туди, під Харків, і розстріляли?
— Не може бути! — переконано заперечив Павло. — Це ж полонені.
— Е! — махнув рукою колишній польський жовнір. — Що ти знаєш!
Павло розумів, звідки Степан бере інформацію — адже військові тримають між собою зв’язок, навіть колишні. Проте повірити все одно не міг — як це так, розстріляти полонених, які самі склали зброю, не схотівши воювати проти братів-слов’ян? Але події розвивалися так стрімко, що невдовзі він вже здатен був повірити у що завгодно.
Німці, що на війну з ними усі так чекали, напали якимсь дивом зовсім несподівано. Цей парадокс теж не вкладався у голові, але комсорг Соколенко вже не мав часу замислитися як слід. Бо одразу ж почався неймовірний безлад. З кордону приходили звістки про повний розгром. Озброєні люди, як торочили, з ОУН, підняли стрілянину біля бережанської тюрми, намагаючись взяти її штурмом. У райкомі палили архіви. Партійне та енкаведешне начальство набивало кузови вантажівок барахлом, купленим, а частіше конфіскованим з місцевих крамниць та складів, і разом з родинами та коханками утікало на схід. Павло ж не міг вирішити, чи їхати в евакуацію разом з усіма, а чи залишитися тут, з родиною Ліщинських? Забрати їх з собою було неможливо, бо на старому кордоні не пропускали громадян з «визволених» територій — тільки тих, хто має партквиток або ж паспорт, виданий на східних землях. Залишитися ж тут — небезпечно, бо німці не жалували партійних та комсомольських діячів. Проте питання це в один момент розв’язала подія, яка перевернула всі уяви про світ у душі комсорга. Трагедія, яка мало не сталася просто на його очах та за його участі.
За кілька днів після повідомлення про німецький напад до шкільної зали зібрали всіх учителів району на конференцію. Звичайна справа, якщо не рахувати, що серед учасників не було багато кого зі східних радянських колег. Звісно ж, це можна було пояснити приготуваннями до евакуації. Директор Ткачук, як завжди, був на сцені, говорив патетичні слова і погрожував своїм білим пещеним кулаком у бік далеких німецьких нападників. Він так захопився прокльонами, що не одразу помітив появу у залі шістьох автоматників під керівництвом лейтенанта НКВД. Павло теж не особливо здивувався незвичним візитерам — адже у Бережанах останнім часом звикли до озброєних людей.
А проте, побачивши гостей, директор змінився на обличчі. Швидко завершив промову, передав слово воєнруку Авраменку, а сам рішуче попрямував до лейтенанта, що розставляв своїх людей вздовж стіни через рівні проміжки.
— На каком основанії? — люто зашипів він лейтенантові.
— Вийдєм, — коротко парирував той.
Це відбувалося просто поруч із Павлом, і, заінтригований, він попрямував слідом за співрозмовниками до коридора.
— Кто такой? — покосився на нього енкаведист,
— Наш комсорг, — заспокоїв директор. — А ви докумєнтікі мені всьо-такі дайте.
Але військовий не звернув уваги на таке прохання.
— Таваріщ комсорг! — одразу командним голосом звелів він Павлові. — Вивєдіте із зала всєх совєтскіх учітєлєй, коториє прієхалі сюда по разнарядкє. Нє мєстних. Тока тіха.
Павло розгублено глянув на директора. Той насупився.
— Пока ви нє покажетє бумагі, нікто нікого нє будєт виводіть. Ясно?
Щось у тоні директора примусило-таки лейтенанта звернути на нього увагу:
— Я получіл усноє указаніє.
— Усноє? — з несподіваним металом у голосі уточнив Ткачук. — Тагда прошу зі мной до телефона, штоб мені підтвердили це усноє указаніє.
Павло ще ніколи не бачив директора таким, і навіть не уявляв, що той може аж так сміливо розмовляти з енкаведешником.
У прочинених дверях до зали з’явилося стривожене обличчя вчителя української, а колись професора латини і грецької Льва Крип’якевича.
— Не хвилюйтеся, — відреагував Ткачук миттєво. — Передайте товаришам учителям, що все добре.
Поважне професорське обличчя сховалося з неочікуваною спритністю, чи то поспішаючи передати заспокійливі слова, а чи з переляку.
— Павло. Іди до зали і заспокой учителів. Скажи, що автоматників прислали для охрани.
При цих словах директора лейтенант скептично скривив губи. І тут комсорг Соколенко раптом зрозумів, який саме наказ отримав лейтенант, для чого прибули автоматники, і чому наказали вивести тих, хто приїхав зі Сходу. А зрозумівши, одразу поспішив до зали, хоча насправді йому захотілося втекти світ за очі, щоб не бачити всього, що буде далі.
У залі все ще ораторствував воєнрук. Поки він залякував Гітлера міццю Червоної Армії та грозився розбити німців «малой кров’ю могучим ударом», Павло роззирнувся і просто фізично відчув жах, який хвилею наростав серед учителів. Усі вони відчули загрозу, як відчуває її тварина перед лицем різника, усі перелякано озиралися на автоматників, які зверхньо посміхалися у відповідь або демонстрували кам’яний спокій, який насправді був іще страшнішим. Трійко старих професорів — згаданий вже Крип’якевич, географ Підлужний та німець Іван Зугаєвич, або просто Цуг, який нещодавно на загальне здивування повернувся до школи, пробувши у слідчій тюрмі цілих вісім місяців — збилися докупи, і вже тільки їхні сполотнілі обличчя розвіювали будь-який сумнів, якщо він у когось і був.
На сцену тим часом піднявся східняк-історик Глущенко. Його патріотична промова, звісно, будувалася на глибоких історичних підвалинах.
Час, здавалося, зупинився. Павло краєм ока помітив, як автоматник біля дверей зупинив і не дозволив вийти із зали двом жінкам з народної школи, жестами наказавши повернутися на місця. Помітив і згадав, як на диво швидко зник з дверей Крип’якевич, коли визирав до коридора. Звернув також увагу на те, що шкільний інспектор Кравченко кілька разів вибігав і повертався назад, демонструючи при виході свої документи — паспорт, виданий у Києві, бо саме це сьогодні мало найбільшу вагу.
Здавалося, повітря загусло від загального страху.
Але час відновив свій біг, коли у дверях з’явився директор Ткачук у супроводі того самого енкаведешного лейтенанта. Усі голови, наче за командою, повернулися до входу, і навіть оратор на сцені замовк. У тиші, що вмент запала у наелектризованій залі, лейтенант щось коротко наказав ближньому автоматнику, а той коротким жестом передав наказ решті. Військові розвернулися та мовчки вийшли із зали.
Врятовані вчителі мовчки перезиралися, не наважуючись висловити свої почуття навіть звуком. І лише тут вчителька географії знепритомніла.
Ну а за кілька днів мирні, колись цілком покірливі радянській владі люди увірвалися у покинуту гарнізоном тюрму і на власні очі побачили результати діяльності «радянських визволителів» — десятки розстріляних, закатованих, розтерзаних тіл, які виймали з камер і льохів та складали просто посеред двору, щоб бережанці могли впізнати серед понівечених останків своїх родичів, близьких, знайомих. І в тих, хто не розумів, яку долю приготували колишнім викладачам гімназії і від чого їх врятував своєю відчайдушністю директор, розвіялися усі сумніви.