Після цього Павло заховав подалі свій комсомольський квиток і не з’являвся на людські очі, аж поки у місто не в’їхали перші вантажівки з німцями, по вінця закидані квітами від міщан. Червоноармійці повелися на фронті точно, як свого часу пообіцяв п’яний танкістський лейтенант — «навоювали» так, що кинута зброя і техніка заблокувала усі шляхи, а колони полонених, які здалися без жодного пострілу, тяглися аж за обрій. Натхненні галичани полювали тепер за енкаведистами та радянськими чиновниками — до шкільних комсомольців руки поки не доходили, та й навряд чи дійшли б, адже комсомол не встиг іще на повну силу проявити себе на «визволених» територіях.
Отже, їдучи у сіні серед горщиків доброго гончара та супроводжуючи поглядом телеграфні стовпи на узбіччі, Павло міркував про те, що з появою німців усе іще більше заплуталось. Адже зараз, коли Червона Армія тікала на схід із швидкістю, гідною кращого застосування, між Святославом та родиною пролягла лінія фронту. І навіть листи від нього тепер не могли дістатися Пліхова. Їх і раніше не було багато — лише три за півроку, кожен обцілований та обплаканий спершу Софійкою, а потім ще один раз — тьотею Машею. Однак головною звісткою, що містили записані хімічним олівцем аркушики, була та, що Святослав — живий! А тепер…
Що сказати Софії, яка кожен раз дивиться на нього очима, сповненими відчайдушної надії? Розвести руками? Ще й під мовчазний погляд Степана.
Завдяки своїй ролі зв’язкового Павло відчув, наскільки змінилося ставлення до нього з боку цих людей, яких він вважав новою родиною. Ні, він не був сліпим, і від першого дня відчував відторгнення з боку Софії, Святославову зверхність, а тоді й Степанову підозрілість. Проте віднедавна ті, що залишилися, дивилися на нього зовсім інакше — він забезпечував родинний зв’язок — найцінніше, що буває в буремні часи. Заради цього вони пробачили йому усі хиби та незграбності радянського виховання і, здавалося, врешті прийняли на правах меншого, не зовсім вдалого, проте свого.
Інша справа — Марічка. Вона ловко підросла на гарних сільських харчах, вже впевнено тупотіла хатою та двором і радо йшла на руки до Павла.
«Циганська дитина», — казала на неї пані Марта без осуду, ба навіть із посмішкою, а він бавився з малою, підсвідомо намагаючись закріпити статус «свого» — бо насправді сам вже зовсім втратив ґрунт під ногами.
Багато дивного трапилося за цей час. Спочатку, наче блискавка, прилетіла звістка про те, що у Львові проголосили відновлення Української самостійної держави. Услід совітам, що давали драла, Бережани зацвіли синьо-жовтими, нашвидкуруч зшитими прапорами. Цими ж таки прапорами вітали нових «визволителів». Тьотя Маша плакала від розчулення. Але прапори швидко зникли, щойно стало відомо, що німецька адміністрація почала арешти усіх причетних до ОУН(р).
А за місяць Галичину включили до складу Генеральної губернії як окреме адміністративне утворення — дистрикт. Бережанщина стала крайсгауптманшафтом, Бережани — окремою округою у складі дистрикту.
І знову були радісні обличчя та яскрава вишита одіж. Щоправда, тепер це відбувалося не стихійно, а тільки в межах спеціально організованої на честь свята ходи. Павло вже остаточно розгубився, не розуміючи, де правда, де брехня, хто правий, а хто ні. Добре було колись на рабфаці у Харкові, на комсомольських зборах, де все пояснювали чітко та зрозуміло, а якщо не могли, то посилалися на буржуазні пережитки, провокації та перегини. Але зараз усі ці завчені істини теж виглядали брехнею і своїми сумнівами Павло ділився лише зі Степаном — бо тьотя Маша боялася політичних розмов.
— Після того, що побачив у тюрмі, я геть заплутався, — поскаржився одного разу він.
— Перегиби на місцях? — саркастично запитав Шагута.
— Угу, — не став сперечатися Павло. — От тепер усі радіють, бо совіти втекли. Але хто сказав, що Гітлер не буде робити те саме? Сьогодні вони стріляють євреїв, а завтра візьмуться за інших.
– І візьмуться. Побачиш. А наші розумаки ще й захотіли були створити військо. Українське ніби. Мене теж були кликали, як ще у полоні був.
— Цей, як його, «Нахтігаль»?
— Бери вище! — Степан покрутив рукою, щоб показати, наскільки вище треба брати. — Абвергрупа «Пума».
— Не чув.
— Звісно. На те вони й Абвер.
— Ну а ти?
— А я — все просто. Мій уряд ще у тридцять дев’ятому оголосив німцям війну.
— Який уряд? — здивувався Павло. — У Києві?
— Який там, курва, Київ! Уряд УНР в екзилі. Хіба’с не відаєш?
Павло не втомлювався дивуватись. Вихований на тому, що українці — молодші брати росіян, на розповідях про новий єдиний радянський народ, він раптом опинився у зовсім іншій Україні, в якій із захватом зустрічали будь-який прояв незалежності або й навіть автономності, де наввипередки створювали військові організації, щоб захищати свою землю. Люди ентузіастично повторювали нові назви: «Нахтігаль», «Роланд», «Український легіон», чи навіть оця «Пума», яку згадав Степан. З Волині надходили чутки про якусь Січ на чолі з отаманом Бульбою, який буцімто має грамоту від УНР і буде встановлювати українську владу. Щоправда Волинь опинилася тепер нібито в іншій державі — Рейхскомісаріаті Україна.
Обговорити ці зміни, крім Степана, геть не було з ким. Коло людей, з якими спілкувався по роботі, зникло разом із самою роботою, і відтепер усе зосередилося на родині — цим словом він позначав тих, чия доля тепер була на його відповідальності. Спільна біда об’єднує — правду кажуть люди. І Павло вчащав до Пліхова з будь-якого приводу — привезти якусь потрібну дрібничку, що її виміняв на базарі, а чи передати листа від Софійчиної мами. У Львові також було тривожно. Батька Софії, який разом із «Нахтігалем» тріумфально повернувся до рідного міста, тепер забрали до гестапо за участь у Відновленні Української держави, і мати намагалася визволити його через чергове національне новоутворення — Український Центральний комітет.
Годинами Павло просиджував поруч із Софією, намагаючись розважити її розмовою та слухаючи розповіді про минуле життя, про дитячі пригоди та дівчачі надії. Він насолоджувався мелодійним голосом, що, неначе стрімкий ручай на камінчиках, дзюркотів різкуватими галицькими інтонаціями. Перепитував незнайомі слова і з дивним захватом чув у відповідь дзвінкий сміх та дрібні жіночі кпини на адресу «неписьменного східняка». Вона робила це зовсім незлостиво, і навіть лагідно… А втім, справа була не у Софії, а у самому Павлові, у почутті, що зароджувалося у його зашкарублій душі. Попри війну, попри погані новини, що не барилися надходити звідусіль, попри голодні та небезпечні дні та ночі. Павло боявся навіть зауважити це почуття — не те, щоб зізнатися собі у ньому. Адже Софія була дружиною брата, хай навіть не рідного, який зараз на засланні у далеких таборах. Вона була членом сім’ї, що прийняла родича-східняка та стала для нього своєю. Тому не могло бути навіть думки про Софію, як про жінку, і свої заборонені почуття Павло реалізовував через братерську чи навіть батьківську ніжність та опіку, а надто — через любов до Марічки, яка стала віддушиною для припнутих на короткий ланцюг емоцій. Мала, як і всі дівчата, тонко відчула це і просто-таки не злазила з рук та шиї «дяді Пави», а він завжди намагався побавити свою племінницю якоюсь дурничкою, отримуючи натомість можливість бути поруч із Софією та слухати її чарівний голос, хоч у цьому він ніколи б не зізнався навіть самому собі.
От і зараз, їдучи на возі пліхівського гончара, він зберігав для неї за пазухою листа зі Львова — хоч насправді німці вже налагодили роботу пошти, і навіть до села можна було спокійно надсилати кореспонденцію, не використовуючи випадкових оказій. А серед неспроданих горщиків у сіні знайшлася глиняна іграшка-свищик, якого Павло просто випросив у господаря — бо платити все одно не мав чим.
Тим часом віз вже завернув на Пліхів та заїхав на міст. Вересень лиш де-не-де розкидав жовті і червоні плями по зелені кущів і дерев. За два роки життя на Галичині Павло так і не звик до примхливості тутешньої природи, незліченних пагорбів, ярів, гаїв та перелісків, які змінювали один одного так раптово, що мало не щохвилини пейзаж обертався до подорожнього новим боком та несподіваними фарбами. І ця неземна краса уперто не в’язалася із жахливою реальністю війни.