Самотність — погана звичка. І як усі погані звички, вона затягує. Дивно, але після дзвоника Степанової дружини та кількох годин розпачу, Уляна врешті відчула полегшення. Немовби попрощалась з дорогим — але все-таки гостем. Або завершила довгу відпустку, коли відпочинок ось-ось погрожував стати обтяжливим. Вона не хотіла виглядати наївною дурепою, тому з’ясовувати стосунки зі Степаном не стала. Тим більш електронною поштою це виглядало б просто як у мелодрамах — сопливо-сучасно. І ввечері вона навіть наважилася написати йому про страховку — бо як же можна моряку ходити без неї? Але якоїсь особливої реакції від Степана не дочекалася. Він просто пообіцяв залагодити проблему, користуючись тим, що стоїть у порту. І жодного слова про дружину.
А отже Уляна повернулася до звичного упорядкованого життя. Сніданок, садок, робота, садок, магазин, кухня, вечеря… Як любила казати Ларунда: «Заміж пізно. Здохнуть рано». Там іще було на початку: «Я піду до ресторана», але ресторанів у її теперішньому житті не було. Були спогади про неймовірне літо у чоловічих обіймах і навіть напівсонні пароксизми фантазії у ліжку. Але гірка пігулка реальності псувала післясмак. Виникало навіть хвилювання за Степана, бо море є море, незалежно від того, чи ти одружений, чи самотній. Але усі ці відчуття залишалися десь на рівні ранкових спогадів за кавою з бутербродами про вчорашній бенкет. Є й немає водночас.
Ну і подруги, які із початком навчального року повернулися на звичні орбіти.
— Зараз жовтень чи листопад? Я їх постійно плутаю.
— Звісно, плутаєш. Бо ти ж училася в радянській школі і знаєш, що Жовтнева революція була у листопаді, — Віка як дружина історика на все мала історичне обґрунтування.
Вони знову зібралися у Катьки, бо у неї квартира дозволяє, діти мають чим зайнятися — усе, як завжди.
— До речі, я ніколи не могла цього зрозуміти. Якщо революція була у листопаді, то чому вона Жовтнева?
Катька варила каву біля плити, а Уляна з Вікою-Черешенькою вмостилися за столиком у кутку невеликої кухні.
— Революція була у жовтні. Але потім більшовики перейшли на новий календар і вона переїхала на листопад.
— Ну а чому ж її не переназвали? Не розумію. Нащо все заплутувати?
— Улясю, твій капітан погано впливає на тебе, — зауважила Катька, не зводячи очей з турки. — Раніше ти була незадоволена тільки законами. А тепер календарем.
— Незадоволена жінка — це зброя масового знищення, — із серйозним обличчям похитала головою Черешенька.
— Та ну вас! Я ж не про те. У нас же зараз революція — Податковий майдан. Вона теж може стати Жовтневою, замість тої.
— Це не революція, — цілком серйозно заперечила Віка. — Так мій Володя каже.
— Не знаю, — Уляна насмілилася не погодитися з абсолютним авторитетом, яким вважався Вікінг. — Я днями заїздила подивитись. Там реальні підприємці. З базарів. Кажуть, що готові стояти до кінця.
— Ну і що? — Катька зняла з плити турку і взялася акуратно розливати каву по чашках, від чого кухня вмить наповнилася неповторним ароматом.
— Гарна у тебе кава.
— Це зі Львова. Там зараз активно творять міф про існування якоїсь окремої львівської кави.
— Хай творять. Аби смачно, — Уляна ще раз втягнула носом легкий, гострий запах і сьорбнула з чашки, отримуючи подвійне задоволення.
— Не стояти до кінця треба, — продовжила свою думку Катька. — А забезпечити усім тим кінець. Фізично. Інакше діла не буде.
Уляна знизала плечима:
— А хто ж це зробить? Там же переважно баби.
— Так ото ж то, що баби. Якби в цій країні були мужики, тоді… — Катька глянула на подругу і посміхнулася. — Ні, звісно, один мужик є, але він у плаванні.
— Та припини, — відмахнулася Уляна без тіні звичайної у таких випадках посмішки.
Катька запитально глянула на неї, але не отримала відповіді, поставила турку на плиту і всілася на стільчик.
— Нашу нову владу стояннями не знімеш. Я їх, собак, знаю. Я у них в камері сиділа під час Помаранчевої революції.
— В якій камері? — сполошилася Черешенька.
— В телевізійній, — перекривила Катька. — В якій, в якій? В камері попереднього ув’язнення.
— За що? — хором охнули дівчата.
— Якби було за що, може, і досі сиділа б. А так просто взяли, повезли в Донецьк, там тримали в одиночці. Лякали, що на голку посадять.
— Били? — Витріщилася Віка.
— Та ні, тільки лякали. Хотіли, щоб я здала їм всі схеми. Ті, що зараз називають корупцією. Хотіли нашого міністра взяти на гарячому.
— Ну а ти?
— А що я? Повипендрювалася і здала. Не сидіти ж за міністра, тим більше, що він був чмом.
Уляна з Вікою перезирнулися. Вони ніколи не уявляли, що подруга пережила таке.
– І що міністр?
Катька розвела руками:
— Нічого. Тепер голова облдержадміністрації. Як то кажуть, губернатор.
Уляна не зрозуміла:
— То його взяли на гарячому?
— Яка різниця? Я ж не про нього, а про те, що цих падлюк знаю, як облуплених. Мій тодішній працював на них, тож довелося набачитися і наслухатися. Вони розуміють тільки силу. А сили у нас нема. Сама кажеш, одні баби на Майдані.
— Це правда, — погодилася Віка. — Мій Терещенко каже, що у 2004-му жінки першими на революцію вийшли, а за ними вже чоловіки, бо не було куди дітися. Наші жінки кого хочеш піднімуть.
Катька зітхнула:
— Було б що піднімати. В нас на роботі недавно були модельні зйомки. Хлопці-моделі приходили. І у кожного з собою пара чистих шкарпеток. Знаєш для чого?
— Для чого?
— В труси підкладати. Щоб виступало.
— Та ну!
— Ну. Ти бачила в журналах на фотках, у всіх все так випинається? Так це шкарпетки.
— Не може бути! — сплеснула руками Віка.
— Клянуся! Я і сама завжди дивувалася, як це так — на зйомках не повинно ж так стояти. Бо там не така атмосфера. А тепер знаю, звідки уся ця мужеська сила. Сам з вигляду мачо-перемачо, а в трусах шкарпетки складені. Усі чоловіки такі.
Уляна зітхнула. Її невеликий досвід спілкування з протилежною статтю цілком підтверджував цю тезу. Взяти хоч би професора з цивільного права, якого звали Гладіатором за те, що він не приймав іспити у студенток, не поклавши руку на коліна, і що меншим був рівень знань, то вищим рівень зазіхань. Двієчниці, які пробували індивідуально скористатися цією слабкістю, переказували, що навіть наодинці професор окрім гладити ні на що не годиться. Уляна ж так боялася Гладіатора — ба навіть його солодкуватого тютюново-одеколонного запаху, що Цивільний кодекс вивчила мало не напам’ять і досі цитувала дослівно деякі статті на подив колег та суддів.
Тепер — Степан. Ну міг він сказати, що одружений? Хіба шмат відпав би? Чи боявся, що вижене? І це по-чоловічому? А по-чоловічому — дурити жінку, яка сподівається, розбудити в ній почуття, а потім отак — обличчям об стіну.
— Ти уявляєш, щоб оці моделі зі шкарпетками вийшли на Майдан? — риторично перепитала Катька.
І справді. І Степан не вийде, бо моряки чхати хотіли на нашу бренну землю. І Гладіатор — теж, він, до речі, й досі викладає в університеті? А може, Настунин батько, сміливості якого не вистачило навіть не те, щоб дати своє прізвище дитині — адже про більше ніхто й не прохав? Може, він піде на революцію? Чи то Улянин шеф піде проти влади, коли він не здатен слова сказати навіть проти дружини? І проти коханки теж. Тому й воліє допізна сидіти на роботі, ховаючись від неминучого. А для компенсації виймає душу зі своїх підлеглих. Він, до речі, теж постраждав від нового Податкового кодексу — але хіба він на Майдані? Ні, він вдома, мабуть, закрився у ванній, і ввімкнувши душ, тихцем, щоб не чула дружина, виправдовується телефоном перед коханкою. А може, кур’єр, цей зашуганий Леон-кілер, який завжди з собою носить дві великі торби — може, він? Може, в тих торбах вибухівка та набої — саме тому їх не випускає? Може, він тільки вдає із себе зашуганого, а на дозвіллі й справді убиває ворогів із засідки на даху, як його прототип у кіно?