— Вони боягузи, — підсумувала Уляна.
— Навіть ті, що бабники, — зауважила Катька. — Пам’ятаю, один до мене підбивався. Я кажу: ви ж маєте дружину. А він: якщо я люблю яблука, це ще не привід не їсти вишень. Але мені здасться, що більшість бабників навмисне удають із себе таких вже сексуально стурбованих, щоб ніхто не здогадався про ці шкарпетки в трусах.
Уляна сумно посміхнулася. «Не привід не їсти вишень», — це просто про неї.
Віка раптом сплеснула руками:
— Ой, дівчата, з бабників насправді є своя користь!
Єдина серед подруг власниця справжнього чоловіка, хоч і не першого, але законного, вона могла собі дозволити певний філософський екстремізм:
— От у нас на фірмі водій, Сергій. З ким він тільки не спав! З секретарками, юристами, дизайнерками. З самотніми, одруженими і розлученими. Бухгалтерію просто геть усю потоптав. Навіть нашу завкадрами, стару діву, засушену, як гербарій, примудрився вграти. І знаєте, на нього ніхто не ображається.
— Та ну? — не повірила старша і досвідченіша Катька.
— Справді. Він навіть до мене підкочувався. Я його послала, він пішов і теж не образився.
– Ідеальний чоловік, — Катька прицмокнула губами. — Санітар лісу.
Уляна не зрозуміла:
— Чому санітар?
— В школі не вчилася? Біологію пам’ятаєш? Вовк — санітар лісу. Тому що з’їдає слабких, хворих і відсталих. Ні на що не здатних.
— А-а! — Уляна допила каву, поставила порожню чашку на стіл і нарешті наважилася. — Виявляється, мій — теж санітар. І теж любить яблука.
— Хто твій? — в один голос підхопилися подруги.
— Капітан, — вона байдуже махнула рукою. — Дружина його мені подзвонила.
— Як дружина? — вражена Черешенька затулила собі рота розчепіреною долонею.
— Так, — Уляна гірко посміхнулася. — Марина Шагута. З Херсона.
— А діти? — Віка все ще говорила з-поза долоні, що мало символізувати справжній емоційний шок. — Діти у них є?
— Не знаю. Вона по страховці подзвонила. Він на неї себе страхував, а страховка закінчилася.
— Ну а телефон твій звідки? Він дав? — зіщулилася Катька.
— Ні, вона сама знайшла через страхову. Я їм колись телефонувала.
У кухні запала коротка тиша. Подруги перетравлювали інформацію.
– І як же ти тепер? — Віка врешті відняла долоню від рота.
Уляна стенула плечима:
— А що я? Я ж до нього якось жила. То й далі проживу.
— А він? — уточнила Катька.
— Ти ж сама сказала, санітар лісу. Вграв мене убогу, нікому не потрібну. За що я йому по гроб жизні.
— Ну не треба так, — чутлива Віка спробувала залагодити незручність. — Ми ж не знали.
Але Катька несподівано посміхнулася і хвацьки, по-чоловічому ляснула подругу по плечу:
— Тоді ласкаво просимо до нашого клубу! Як кажуть в американських фільмах.
— Якого клубу? — не зрозуміла Уляна.
— Нашого. Тих, хто спить з одруженими. Нас — мільйони!
– І ти теж? — здивувалася Уляна, адже Катька ніколи не допускала подруг до свого особистого життя.
— Ну а ви як думали? У мене теж був такий. Ні риба, ні м’ясо. Тільки твій ховався, а мій брехав, що з дружиною давно не спить і от-от розлучиться. Треба лише почекати.
Дівчата нашорошили вуха від цікавості.
– І чим усе закінчилося?
— А чим воно могло закінчитися? Оце сиджу з вами, — вона зітхнула. — Настогидло. Бо скільки можна? А тут іще ця історія з тюрмою, ну, коли мене в камері тримали. Я тоді саме завагітніла. Все до купи.
Черешенька сплеснула руками:
— Від нього?
— Ну, не від слідчого ж.
— А чого ж пішла?
— Знаєш, це дуже складна історія. Ми з ним працювали і трахалися у робочий час. Такий собі офісний роман. Легко і невимушено. А тут таке, і я подумала, що коли з’явиться дитина, він брехатиме іще більше, викручуватиметься, щоб побачити її. І з цією брехнею приходити до мене, і нести її дитині. Все одно ж дружину не залишить. Знаю я цю породу. А якщо навіть залишить, що ж це вийде? Що я розвалила родину? Краще вже так. Врешті, я ж не дівчинка. Знала, на що ішла.
Уляна похитала головою:
— Ну, ти залізна леді!
— Та кинь ти!
— Ну а він? — запитала з цікавістю Віка.
— Він? Розлучився. Дружина вигнала.
— Справді? За що?
Катька знизала плечима:
— Та, мабуть, за те саме. Бо ні риба, ні м’ясо.
— Ну а ти? — не вгавала Віка.
— А що я? Я ж йому не мамуся, до якої бігають поплакатися, — Катька силувано посміхнулася. — Я жінка горда.
— Залізна! — повторила Уляна. — Я б так не змогла.
— А ти хоч не вагітна?
— Ні. — Уляна напружилася і видихнула. — Точно ні.
— Дякуй Богові. До речі, той був твоїм земляком. З Очакова.
— Справді! А як прізвище? Може, знаю.
— Карпенко. Сергій Миколайович.
Уляна похитала головою. Карпенко — прізвище поширене. Навіть у маленькому Очакові.
Раптом з кімнати почулося тупотіння маленьких ніжок і на порозі кухні виникла Настуня з аркушиком паперу в руках:
— Мамо! Мамо! Я намалювала майже качку!
Усі засміялися, і цей сміх зняв напругу, що накопичилася в повітрі. Жінки разом роздивлялися малюнок. І справді — це була майже качка. З ногами, з хвостом, крилами — тільки без дзьоба. Викапана майже качка.
І дивлячись на вправні, хоч і по-дитячому кривуваті лінії, Уляна особливо гостро відчула свою самотність. Степан пішов у море, вона чесно скучала, як і годиться жінці моряка. А потім з’ясувала, що у той самий час у Херсоні на нього чекає справжня жінка, тобто дружина. Мабуть, теж скучає і так само скучала, коли він був у Києві. З Уляною. А тепер повернеться з рейсу і знайде собі іншу десь на дорозі з пробитим колесом. А чи в ресторані. Моряки люблять пригоди. Моряки їдять і яблука, і вишні, і груші, і ще багато екзотичних фруктів. А вона, Уляна, хіба може з ними змагатися? Зі своєю дитячою фігурою, зі своїми окулярами і пальцями на ногах, які навіть не покажеш у босоніжках? З дочкою та орендованою квартирою. Хто вона для нього? Як там він розповідав про ці матроські будинки, бордінхауси? Перекантуватися, потрахатися між двома рейсами, і не більше.
Уляна дивилася, як Катька з Вікою квокчуть навколо малої, нахвалюючи її малюнок, а самій наверталися сльози. Від самотності і незахищеності, від розчарування і ще невідомо чого, що сиділо у кожній клітинці тіла відтоді як у перукарні пролунав той телефонний дзвоник.
«Стій! — сказала вона собі. — Не рюмсати! Бери приклад з Катьки. Он вона як — пішла від чоловіка вагітною, щоб не ускладнювати життя. А тобі пощастило — він сам пішов. Без трагедій. Було щастя? Було. Подякуй за це, бо ти на нього не заслуговуєш. Щастя — штука для обраних. А ти — звичайна сіра миша. Будь задоволеною тим, що маєш».
Вона неймовірним зусиллям прогнала з очей непрохану вологу, глибоко зітхнула і приєдналася до квоктання над дитячими малюнками.
— Уляно, у мене Володя пропав!
Тремтіння та ковтання сліз робили голос Черешеньки у телефоні майже непізнаваним.
— Зачекай, заспокойся, — щоб не привертати увагу всього офісу, Уляна вийшла аж на сходовий майданчик. — Як пропав? Коли?
— Зранку-у! — вже не стримуючись заревіла на тому кінці Віка. — Пішов на роботу і пропав.
Уляна відірвала трубку від вуха і подивилася на годинник — початок на п’яту. Варто ревіти, Їй-Богу!
— Зачекай! Сьогодні зранку?
— Та-а-к.
У цьому була вся Віка, яка замість власного жила життям свого чоловіка — відомого віднедавна історика, що спеціалізувався на найскандальнішому останнім часом періоді, тобто Другій світовій війні. Після того, як президент Ющенко на прощання дав Бандері звання Героя, усі наче показилися — де тільки можна і не можна до піни з рота сперечалися, хто кому стріляв у спину і хто насправді зрадник. Дійшло навіть до повного, на Улянину думку, правового ідіотизму — судового процесу щодо скасування скандального указу.
На цій хвилі історики зробилися крутими медійними персонами, хіба трохи менш бажаними за проплачених політиків. А Черешеньчин чоловік мав добре підвішаного язика, фахово знав справу та до того ж мав мужність триматися власної думки, не схиляючись перед кон’юнктурою. Віка страшенно переймалася саме через цю, останню з перерахованих його рис. Особливо тепер, коли чоловіка дедалі частіше запрошували на телешоу у ролі хлопчика для биття на поталу хитроробленим ведучим, одіозним опонентам та совковій публіці.