Коли Уляна забрала малу з дитсадка і, заскочивши дорогою до магазину за молоком-сиром-сосисками, дісталася Катьчиної квартири, Віки там ще не було.
— Що треба сказати тітці Каті?
— ДобрийВечірМожнаЯПодивлюсьТелевізор? — одним довгим словом випалила Настя і прожогом кинулася до вітальні. Звідти долинали звуки мультика, який дивився Катьчин Ярик.
Уляна вдома як могла боролася із загрозою телевізійної залежності, тож у гостях дитина поспішала відігратися і на тих, хто не в курсі, справляла враження справжнього телезомбі. Катька ж із висоти власного віку дивилася на дитячі проблеми філософськи — переростуть.
Залишивши дітям мультики, жінки попрямували до кухні — універсального помешкання, що в українських квартирах використовується як кав’ярня, конференс-хол, переговорна і зала очікування водночас.
— Ну що, не знайшовся? — запитали вони одна в одної майже одночасно і разом розсміялися.
Відсміявшись, Катька взялася за свою фірмову каву. Змолола свіжу порцію зерен, полізла на верхню полицю за туркою і обернулася, спантеличено тримаючи дерев’яну ручку і кавник окремо.
— Опа-па, — пробурмотіла вона під носа. — Це ж треба! Але ми не здамося.
Потім кинула ручку у смітник, а до посудини вкинула каву, налила води і поставила на вогонь.
— Знаєш, чому жінці краще хазяйнувати самій? — запитала вона загадково. — Бо це звільняє від марних сподівань.
— Що ти маєш на увазі?
— А те, що завтра я просто піду і куплю нову турку. А якби мала чоловіка, він би пообіцяв відремонтувати цю, я б йому сто разів нагадувала, він би ображався і в результаті рік сиділа би без турки.
— А ще він може пропасти невідь-куди, як у Віки.
— А може, й справді загуляв? — припустила господиня.
— Хіба що з архіваріусом. Чи бібліотекаркою, — пирснула Уляна.
— А що, бібліотекарки — не люди?
— Та ні, я ж не у бібліотекарках сумніваюся, а у Вікінгу.
— Ой, не кажи. У тихому болоті чорти живуть. Може він з ними займається історичними реконструкціями.
Подруги уявили кожна своє і щиро розреготалися. Вони залюбки обговорювали позаочі Віку, але робили це не злостиво — пробачаючи дрібні дивацтва, зайву балакучість та надмірну простоту у поведінці. А може, саме ці риси компенсували в їхніх очах велику перевагу, якою володіла Черешенька — тобто наявність власного чоловіка, а надто те, що вона носилася з ним, як дурень з писаною торбою, немовби таким чином хвалилася: так, я одружена і маю за кого піклуватися! Щоправда у компанії подруг Вікінг був істотою швидше легендарною, тому що бачилися вони лише кілька разів, та й то буквально мимохідь. Черешенька берегла родинне щастя від потенційно небезпечних подруг — а чи то вважала, що жінка повинна мати свою, жіночу половину Всесвіту, і навпаки, берегла подруг від чоловіка. Так чи йнак, жіноче тріо зазвичай цілком обходилося без чоловіків, і жодного разу про це не пожалкувало.
Кава ще не встигла підійти, як залунав нетерплячий дзвоник. Катька махнула рукою, не відриваючи погляду від турки:
— Відкрий, будь ласка!
Поки Уляна дійшла до дверей, кнопку дзвоника натиснули ще двічі.
— Дівчата! Його ніде нема! — з цими словами Віка, не роззуваючись і не знімаючи пальта, посунула до кухні, змітаючи на своєму шляху сумки, дитячі шарфи та рукавички, що громадилися на тумбочці у передпокої.
Уляна зачинила двері і рушила слідом, дорогою ліквідуючи наслідки діяльності експресивної подруги. Коли вона дісталася-таки кухні, Віка розпатлана, з червоними очима і напухлими губами сиділа, безнадійно склавши руки на стільниці. Вона так і не роздягнулася.
— Я була у нього на роботі. Його там сьогодні не бачили.
— Зачекай! На якій роботі?
Подруги знали, що історик працює одночасно у двох інститутах та ще у двох викладає.
— На усіх.
Тут Катька почула як зашипіла на плиті кава, якій стало затісно у турці, і прожогом кинулася на звук. Уляна тим часом схилилася над Черешенькою і погладила її по голові, водночас заспокоюючи та намагаючись пригладити скуйовджене волосся.
— Не психуй! — від плити гаркнула Катька. Як найстарша з подруг вона мала право бути різкою. — Знаю я ці інститути, там до обіду ще нікого немає, а з обіду — вже немає. Що вони могли бачити?
— Я у деканів перепитувала. І завкафедрою. По мобілці.
— Усіх?
— Так.
— А чоловік не свариться, коли ти дзвониш на мобільні начальству? — здивувалася Уляна.
— Свариться. Але зараз його немає. Я вже всюди дзвонила — і в приймальні, і на мобілки. Ніхто його не бачив, — вона безнадійно опустила голову на руки.
«Мені б таку безпосередність!», — позаздрила Уляна. Сама вона завжди побоювалась справити погане враження на співрозмовників — надмірне хвилювання, безпорадність чи некомпетентність, а тому десять разів думала, перш ніж звернутися до незнайомих людей.
— Припиняй плакати! Ти своїми сльозами біди накличеш! — Катька застосувала останній аргумент. — Що ти собі дозволяєш! Ти же жінка! Приведи себе до ладу, сядемо і за кавою все ретельно обговоримо.
На диво, Віка майже одразу припинила рюмсати. Уляна, неначе хворій, допомогла подрузі зняти пальто і чоботи, а потім провела до ванної кімнати.
Коли вони повернулися, три філіжанки кави вже стояли на столі, а плита позбулася слідів аварії. Катька у свою чергу оглянула результати заспокійливих процедур:
— Оце вже краще. Жінка ніколи не має складати зброю. А яка у жінки головна зброя? Правильно. Зовнішність, — вона відсунула стільця. — Сідай.
Уляна любила подругу у такі хвилини — саме її твердість та своєрідна, суто жіноча філософічна зверхність частенько допомагали знайти вихід із найбільш складних і напружених ситуацій.
— Це чоловік може сказати: не можу, боюся. Бо він тільки за себе відповідає. Жінка ж повинна перш за все діяти, бо за її спиною діти, родина, той-таки чоловік. А плакати можна потім. Коли все добре закінчиться.
— Дай Боже, Катька, — пронюняла Віка, але вже без сліз.
— Давай говорити спокійно, без істерик, — спробувала наслідувати Катьчині інтонації Уляна. — Припустимо, що на роботі його не бачили.
Віка смикнулася заперечити, але Катька владно поклала їй руку на плече:
— Сиди і слухай, що тобі юрист говорить.
— Що ж із ним могло трапитися? Для початку розглянемо ДТП. — Уляна розвивала думку, намагаючись не відволікатися на міміку подруги, яка з кожною фразою набувала більшого трагізму. — Тоді дані повинні бути у медичній диспетчерській. Їм усе повідомляють. Він документи з собою мав?
Подруга кивнула, витріщивши очі і затуливши рота долонею.
— Добре. Тепер серцеві напади або інші нещасні випадки… Це теж диспетчерська… Порушення пам’яті…
— Які порушення? — здавлено вигукнула Черешенька.
— Звичайні, — втрутилася Катька. — Коли людина — раз, і забула, хто вона, де живе, телефони. Склероз, хвороба Альцгеймера? У нього бувало таке?
— Н-ні.
— Зачекай, Кать, який Альцгеймер, він же молодий зовсім. Давай краще далі, — Уляна зосередилася на мить. — Наступна гіпотеза: арешт або затримання.
— За що? — очі бідолашної подруги трохи не повилазили з орбіт.
— Це не важливо. Головне визначити, де шукати. Якщо це ментовський райвідділок, вони мають єдину базу. Там я можу довідатися. Якщо прокуратура чи СБУ — гірше. Треба пробивати по знайомих або штурмувати ізолятори…
Подруги терпляче чекали, поки Уляна викладе усі свої гіпотези.