А до комсомолу Степан написав заяву ще у перший місяць боїв — щоб не привертати зайвої уваги до своєї персони. Бо тих, хто не був у комсомолі, постійно діставали: чому не хочеш, де твоя свідомість, а синові сотника армії УНР Ліщинського з документами, позиченими у гімназичного однокашника Шагути, подібні розпитування були ні до чого.
Проте так чи йнак, а вечері таки не буде. І треба влаштовуватися на ночівлю голодними просто неба, точніше, просто ночі, тому що неба вгорі немає — а тільки ніч, з якої мете хурделиця, забиваючись за комір шинелі, під шапку та у будь-яку вільну шпарину.
Степан сів на землю, щоб дати ногам хоч трохи спокою. Поруч попадали товариші — старі, обстріляні хлопці усі на місці, ніхто не відстав і не здався, вони вміють розраховувати сили і за потреби перетворюватися на худобу, що дбає тільки про виживання.
Син «ворога народу» Василь Коцюруба, якого комсорг теж весь час гнобив для прикладу іншим, зняв чобіт і уважно мацав збиту ногу. Усі сиділи мовчки, скулившись під вітром, несила ворухнутися, аж поки одеський моряк Мішка зі своїм південним невгамовним оптимізмом дістав бляшанку з-під німецького повидла, в якій так добре зберігати тютюн. Прикрившись приполою драної шинелі, він скрутив собі козячу ніжку і смачно затягнувся. І одразу, немовби за сигналом, усі полізли за пазухи, видобуваючи кисети, бляшанки та торбинки з єдиною солдатською розрадою.
— Не боїшся? — запитав Василь, вказуючи на Мишкову банку.
— Чєво? — не зрозумів той.
— Кажуть, німці, якщо в когось знаходять німецькі речі, одразу «в розход».
Мішка, якого Степан завжди називав Мишком, реготнув:
— А ти, зьома, в плєн собрался? — і побачивши, як відсахнувся Василь, наляканий таким поворотом теми, заспокійливо додав: — Нє, брат, ща нє ми їм, а оні нам в плєн будут здавацца. Так шо ти і сєбє такую банку завєдьош. А может і шо-нібудь поценнєй. Фріц, он знаєш, какой запаслівий?
— Жрать хочется, живот сводіт, — недоречно відгукнувся таджик Мурад, що тайкома від комісара та комсорга за будь-якої можливості справляв намаз, і поки що, слава Аллаху, жодного разу не попався на цьому.
— Коли я навесні відступав біля Грозного, чеченці хліб на гранати міняли, — згадав Василь.
— Как ето? — не зрозумів Мишко.
— А так. Ти йому гранату, він тобі чурек. Знаєш, який? Сало аж тече.
— А на чорта ім гранати? — здивувався Мишко.
— Так у них же своя армія, — пояснив Василь, який поза очі начальства перетворювався на товариського і балакучого хлопця. — Ти думаєш, чого ми навесні знову почали драпати? Бо з тилу тими самими гранатами і отримали. Але чуреки були — пальчики оближеш!
— Та ну вас! — образився Мурад, який сам завів небезпечну тему, — кішка і так марш іграєт.
Степан Шагута не підтримував загальної розмови, і не через те, що не мав що сказати — питання харчів на фронті завжди стояло гостро. На початку солдати навіть страйки оголошували. В один з перших маршів, коли на чотири дні видали по три копчені оселедці, сім сухарів та два десятки шматків цукру, хлопці, які з’їли все це «багатство» у кілька прийомів, всією ротою відмовилися іти далі. Але комісар швидко знайшов протидію колективній волі — він підійшов до крайнього страйкаря із пістолетом напоготові і приставивши його до голови запитав: «Ти команду чув? Чому не виконуєш?». Невиконання команди на фронті карається на місці, і лишившись сам на сам із зарядженим пістолетом, солдат знехотя підвівся. Один, тоді другий, а за ними й решта.
На передовій із харчуванням було зовсім кепсько — що то воно кухарям із термосом за спиною під обстрілом героїчно пробиватися в окопи? От і чекали вони в тилу, поки стрілянина вщухне, а бійці у траншеях тим часом смоктали лапу. Ну а коли під прикриттям ночі таки приносили їжу, то хліб із кулями всередині та водяниста холодна каша здавалися найбільшими ласощами.
— А у нас как-то конєй побіло, то два дня мясом об’едаліся, — замріяно зауважив сивий курянин Панчук. Сільська людина, він до коней ставився, як до рідні, але на війні як на війні — і коли відстали машини з продовольством, згадаєш усі гріхи, навіть невільні.
Голод — підла річ, він тисне на мозок так, що ні про що інше, окрім їжі, ти вже не здатен думати.
— Мой корєшок, — смачно затягнувшись махоркою, повів Мишко-одесит, — насобачілся автоколони на гоп-стоп брать.
— Як це? — запитав Василь.
Мишко пустив дим через носа, щоб зігрітися, і сплюнув на сніг.
— А отак. Як «юнкерси» налєтають на колону, всє шоферюги в кювєт. Ну тут он і начінал. Скачет в кузов і хапаєт, шо скраю. Потом в другую машину. Пока нємєц долєтіт — двє-трі машини мог взять. Ми с нім добре жилі — і консєрви єлі, і масло, не говоря уже за хлєб. А одін раз, — Мишко замріяно зітхнув, — ікри схватіл. Навєрноє, для генерала везли. То такой ікри, я вам скажу, даже в Одесє не єл.
— Тьфу ти, чорт какой! — Мурад обурився смачній розповіді.
— Ну а далі? — уточнив Василь.
— А далі, как всєгда, — Мишко цикнув зубом і жадібно затягнувся мікроскопічним недопалком, обпікаючи пальці і губи. — Одін раз нє успєл. Замєнжевался. Наверноє, іщо ікри нашол, так там єго бомба і накрила. С машиной.
Степан мовчки підвівся. Не те, щоб його дратували розмови про їжу — це непереборне, але звичка до активних дій не полишала навіть тоді, коли надії на успіх не було. Ну що, скажіть, можна знайти у зимовому степу, пронизаному вітром та стоптаному тисячами чобіт? Але інстинкт твердив — треба йти, треба шукати. І Степан пішов у темряву, вдивляючись у ніч та обходячи купки солдат, що тулилися один до одного, намагаючись зберегти залишки фізичного та душевного тепла.
Він узяв трохи вліво, туди, де не було видно вогників від цигарок. Якщо вже й шукати чогось, то не там, де шукають інші. Гомін та сопіння людей віддалялися, але на зміну їм прийшло інше сопіння — десь у темряві стояли коні. Степан вирішив, що коні — добрий знак і пішов, орієнтуючись на форкання. І справді — невдовзі на тлі чорної ночі вималювалися ще чорніші постаті коней. Обережно, щоб не злякати, він підійшов ближче, погладив теплий круп найближчого до себе огиря, потім торкнувся гриви. Кінь хрупав чимсь із торби, підвішаної до морди. Степан відчув, як слина залила йому рота. Цей кінь їв щось — а якщо кінь їсть, то й людині є чим поживитися. Гладячи однією рукою кінську морду, він другою тихенько заліз до торби. Гарячий подих тварини обпік замерзлу руку, шерехаті губи шкрябнули шкіру. Кінь переступив з ноги на ногу, незадоволений втручанням у свій особистий процес.
— Тихо-тихо, — заспокоїв його Степан, поплескавши по морді, і в цей момент намацав у торбі кукурудзяні качани. Зачепивши пальцями, він витяг назовні один, потім другий. Кукурудза була сухою, але теплою від конячого подиху. Відлущивши кілька зерен, він вкинув їх до рота, і зуби одразу взялися гризти та чавити поживу, здійнявши в голові скрегіт, немовби від молотарки.
На смак та міцність кукурудза нагадувала грудки землі, але то була хоч якась їжа, і Степан дисципліновано відлущив ще пригорщу. Це нагадало дитинство, коли у спортових походах їх учили тримати в роті камінці, щоб не так хотілося пити. «Іще бракувало зуб зламати», — подумав Степан, однак не припинив чавити зерна, наповнюючи рот кашею зі слини та твердих уламків кукурудзи. Силоміць просунувши усе це в горло, нахилився і взяв пригорщу снігу, щоб запити. Потім заховав свою здобич за пазуху і ще раз поплескав по крупу пограбовану тварину. Нічого, їй вистачить.
Не можна сказати, що голод ущух, але оптимізму додалося, і навіть кров по жилах побігла активніше. Натхненний першим успіхом, Степан рушив далі.
Зовсім недалеко, за сніговою кучугурою він побачив відблиски багаття — там зібралися офіцери, для яких возами спеціально везли запас залізничних шпал на дрова. Офіцери щось їли з банок — певно, тушонку, що її завбачливі ординарці поклали разом зі шпалами. По колу ішла фляжка зі спиртом.