Цілком можливо, що хлопцю усе б минулося нещирим каяттям та невеликим гімназійним покаранням, але під час переслуху в кабінеті директора він тихцем вкрав зі столу той самий злощасний пластівський список з двома десятками прізвищ гімназистів-українців, і поки цензор з поліціянтами шукали зниклу папірчину, швидко запхав її до рота та й ковтнув. Коли ж переслух повели далі, навідріз відмовився видавати товаришів, посилаючись не на кого іншого, як на святого Яна Непомуцького, що числився покровителем гімназії.
— А що, — нахабно промовляв Шагута. — Він не видав таїну сповіді королеви навіть під тортурами. А це — таїна моїх товаришів.
Адміністрацію гімназії смілива аналогія розлютила до нестями. Тим більше, що вона була підкріплена підозрілою втратою цінного доказу — списку «Пласту». Не допомогло навіть заступництво отця Филимона Побігушки — українського професора-катехіта, який традиційно витягав земляків з халепи. До річки, як святого Яна, хлопця звісно не вкинули, але у річному атестаті зі справованія, тобто поведінки, красувався напис: «неодповєднє зе взґлендуф пщеціфпаньствовей дзяльностці» — не що інше, як пряме звинувачення у антидержавних вчинках. І тому, коли більшість однокашників перейшли до сьомого класу і почали урочисто зватися студентами, Степан змушений був повернутися до свого рідного Пліхова, працювати у батьковому господарстві в очікуванні на дозвіл Міністерства освіти відновити навчання десь на інших теренах. А як не дочекався, мав стати жовнєжем — піти за призовом до польської армії.
Святославові роки навчання у ліцеї теж не минули легко. Помер батько, колишній сотник армії УНР, який вижив був у Першому зимовому поході, однак наслідки отриманих ран, застуди і тифу за півтора десятка років наздогнали-таки старого вояка. Якби не допомога батькових друзів-ветеранів, довелося б і собі простувати до війська — мати б нізащо не змогла оплатити навіть половинного сирітського внеску за навчання.
Тому й подальша доля хлопця також скеровувалася міцними руками батькових колег-комбатантів. А найбільше одного з них — колишнього отамана Української Галицької армії Петра Стасюка.
У Великій війні капітан австрійської артилерії Стасюк з одного боку фронту та російський сапер штабс-капітан Ліщинський з іншого згідно з присягою чесно проливали кров, воюючи один проти одного. Потім у Галицькій армії та Запорізькій групі армії УНР кожен по-своєму служив соборній Українській державі. Ну а згодом, попри спільного ворога, їхні воєнні дороги знову розійшлися — отаман Української Галицької армії Стасюк у союзі з російським монархістом Денікіним воював проти більшовиків на Півдні, а сотник Першого Запорізького корпусу Ліщинський спільно з військом маршалека Пілсудськєґо боронив від червоних Варшаву — робив Диво на Віслі.
Познайомилися ж майбутні друзі вже по закінченні буремних воєнних років у Домб’є — таборі для військовополонених під Краковом. Як чесні й переконані офіцери кожен своєї української армії, спочатку вони люто сперечалися: хто насправді завинив у розриві історичної злуки західних та східних земель. Затятий галичанин Стасюк у всьому звинувачував Петлюру, який «знюхався був з поляками». Наддніпрянець же Ліщинський відповідальність покладав цілком на командувача УГА Тарнавського, що підписав мир із Денікіним.
Можливо навіть, що саме ці суперечки і зблизили чоловіків, бо кожен відчував — співрозмовник у дечому все-таки має рацію. Крім того зрозуміти одне одного їм все-таки було легше, ніж інших в’язнів Домб’є — самодержавницьких ветеранів-денікінців, а чи вояків екзотичного військового утворення — ЧУГА, тобто Червоної Української Галицької армії.
Хоч би як воно було, але звільнившись 1923 року, колишні в’язні не втратили контакту. Обидва щасливо знайшли загублені у воєнній веремії родини — Ліщинський у Бережанах, а Стасюк — у рідному Львові. Обидвох здивовано-відчужено зустріли діти, що їх батьки покинули колись немовлятами, одного — син Святослав, а другого — донька Софія. І табірна дружба, що скріплялася сусідством сінників, отримала додаткову опору — тепер обидва вони перетворилися на батьків, які передусім відповідають за майбутнє родин, і головне — дітей. Це не означало, що військова справа відійшла у минуле. Вони підтримували міцні зв’язки зі своїми колегами — такими, як самі, українськими комбатантами. І невдовзі ці зв’язки переросли в Українську військову організацію — товариство ветеранів, які не бажали залишатися лише ветеранами. А проте родини, що у часи війни були для кожного глибоким запіллям, тепер посідали у житті обох значне, коли не сказати чільне, місце.
Отаман Стасюк трошки заздрив своєму табірному товаришу, бо той мав сина, мав кому передати свої світлі мрії та суворий обов’язок — доробити те, що батькові не судилося. Донька Стасюка гірше вписувалася у військову династійну картину. Але діти радо спілкувалися під час взаємних сімейних відвідин, і коли Ліщинський-старший помер, а сказати точніше, усе-таки загинув від отриманих на війні ран, отаманові довелося взяти під опіку осиротілого Святослава та врешті перевезти його до міста Лева. Львівська політехніка отримала здібного студента, а дитяча дружба Святослава та Софії — нову перспективу, якій всіляко сприяли батьки. Юнацька закоханість, а далі — шлюб, спричинений близькістю душ і тіл, нестримним молодим темпераментом, і не виключено, що й вагітністю.
Хтозна, чи це сталося до весілля, а чи просто, як велить звичай, під час, але Софія наче навмисно про людські очі, день у день за дев’ять місяців по шлюбі розродилася чарівною, на думку батьків, а насправді червоною, зморшкуватою та крикливою, як усі немовлята, дівчинкою.
— Тож я тепер — батько, — похвалився Святослав старому приятелю, завершивши коротку оповідь про своє життя.
Вони сиділи у своєму улюбленому дальньому кутку пекарні, зовсім як у гімназійні роки. Знедавна тут стали подавати польську вудку, а коли старі запаси закінчилися, то й власного виробництва бімбер — адже новітні господарі міста, більшовики, не розуміли, навіщо потрібні кав’ярні, у яких не «відпускають» спиртного.
— Як назвав? — підняв чарку Степан.
— Марічкою.
— То сто лят!
Хлопці хильнули.
— Сумно, що батько не дожив. Так і не встиг стати дідом.
— Мій теж, — похнюпився Степан.
— Та ти що!
— Поляки замордували. У травні. Кажуть, це вони через Карпатську Україну сказилися.
— Правду кажуть. Коли вони почули, що в Закарпатті оголосили Україну, то просто подуріли. Вікна били, де українці живуть. До бурси гранату кинули.
— Вар’яти… — зітхнув Степан. — А у нас приїхали до села, прив’язали батька до стовпа і забили буками. Це неня мі писали були.
— За що? — спитав Святослав, хоча й знав, що під час погромів поляки не потребували окремих причин для насильства.
— Батько відмовилися бити священика. Ти ж знаєш оце їхнє, коли змушували наших бити одне одного.
— Ендеки?
— А хто ж їх знає? Пся косць! Мене з війська навіть попрощатися не відпустили були. У травні, пам’ятаєш, коли гадали, що Німеччина от-от посуне? Нас без відпусток місяць тримали.
Здавалося, відтоді минула ціла вічність, а насправді — лише півроку, як з’явився перший поголос про швидкий німецький напад, перша паніка і перші каравани втікачів до південного кордону.
— Співчуваю.
— Нічого. Я їм, курва, знаю, що зроблю.
Хлопці одночасно хильнули, не цокаючись.
— Не картайся. Буде їм. Буде, — зауважив Святослав, заївши запашний міцний бімбер куснем фірмової недзюлкової пляцки, яка не втратила ще традиційного смаку і якості. — Совіти за поляків вже аж як беруться. Ти б бачив, як у Львівській опері київський театр давав «Богдана Хмельницького». То я тобі кажу, що коли Богдан на сцені порвав польський прапор, увесь зал підхопився і загорлав: «Слава!».
— Я в то не вірю.
— Слово гонору! Сам бачив.
— Та я не за те, — Степан поклав руку на зап’ясток старовинного приятеля. — Як вони за поляків зара беруться, так само за українців завтра візьмуться.
— Так вони ж самі українці.