— Булки у вас ловко печуть. Аж вдержатися не можу, — сказавши це, він чомусь озирнувся на двері і стишив голос. — І вобще мені нравиться. Як за граніцей. Тут на углу в магазині машинкою ковбасу різали. Так тонко виходило, як папіросна бумага. Дуже ловко. А воєнні викинули цю машинку. Кажуть, совецкім людям так тонко різать не нада. А я так думаю, що у Харкові хай товсто ріжуть, а тут тонко. Це ж інтересніше, коли у всіх по-різному.
— А ти з самого Харкова? — уточнив Степан. Його відверто розважала безпосередність співрозмовника.
— Нє. Тільки інститут закончив. Народної освіти. Я вчитель української мови.
— Чого-чого учитель? — здивовано звів брови Степан.
— Мови. Української. — Він знову запхав до рота чималий кавалок булки і заходився жувати, не припиняючи говорити, від чого за кожним словом у роті щось квакало, немов у жаби. — Але мене сюди прислали по комсомольській лінії. Ну і піонерів треба під шефство брати. Общественна робота з молодью.
Святославові було незручно перед гімназійним другом за такого родича, проте водночас самого тягнуло на сміх, тому, аби стримати емоцію, він підпер підборіддя рукою.
— Це щось на кшталт заступника вчителя?
— Заступник? — перепитав Павло здивовано. — У наших вчителів не буває заступників. Я буду організовувати комсомольські та піонерські ячейки. Ну, змагання там всякі. Воєнне діло вивчать.
— Це як у нас «Пласт»?
— Нє, «Пласт» — це у поляків. А у нас на Україні — піонери і комсомол. — І він знову взявся до булки.
Хлопці перезирнулися.
— «Пласт» — це українська організація, — обережно зауважив Святослав. — Це «Гарцеж» — польський.
— Ти про польський «Пласт» ліпше нікому не кажи, — помітно стримуючи погрозливі інтонації, порадив Степан. — Бо набити можуть.
— Ну нехай, нехай український… Чого ви? — з повним ротом примирливо пробубонів комсорг. — Український, але буржуазний. А наш комсомол — пролетарський.
Святослав попід столом торкнувся коліна свого приятеля, намагаючись у такий спосіб запобігти сварці. Він і сам не встигав дивуватись якійсь дикій наївності свого комсомольського родича.
Гість зі сходу з’явився у родині два тижні тому — просто постукав у двері і зайшов. Він привіз вітання від тітки у других, сестри Святославової мами. До прибулого у родині поставилися, як до свого — виділили помешкання і запрошували до столу. Павло виявився добрим хлопцем, проте погані звички, які демонстрував із першої хвилини, різко розділили сім’ю у ставленні до нього.
Софія, вихована у порядній львівській родині, намагалася відсісти на протилежний бік обіднього столу, щоб триматися якнайдалі від широко розставлених Павлових ліктів — під час їжі хлопець нахилявся вперед, немов збирався вхопити ротом просто з тарілки, а ложкою та виделкою вправлявся із таким брязкотом, що усі за столом здригалися, побоюючись, що посуд не витримає та розколеться. Позаочі Софія називала таку поведінку правдивим свинством.
Святославова ж мати навпаки — всіляко захищала небожа і виправдовувала: ну звідки ж сільському хлопцеві було набратися пристойних манер? Тим більше у більшовицькому Харкові. Там же порядних людей зроду-віку не було! Сама родом зі Слобожанщини, вона не могла пробачити східній столиці, що та першою з усієї України зійшла на комуністичні пси.
Святослав же лишався до прибульця нейтральним, як це й годиться чоловікові. Частенько спілкувався на різноманітні побутові теми, але на відвертість не викликав і сам тримав дистанцію.
— Так ти ж сам ніби не з пролетарів? — якось напівжартома зауважив він. — Ти ж із селян.
— З трудового селянства, — завчено, однак чомусь напружено відповів Павло. — Після рабфаку тримаю пролетарську позицію.
— Але все одно, батьки ж у селі? — підхопив охочий до суперечок Степан.
— Померли батьки, — глухо відповів хлопець. — З голоду померли. У тридцять третьому.
— Перепрошую, — Степанові довелося опустити очі.
Саме через це Святославова мати так жаліла небожа. Осиротів він уже в місті, куди батько відправив його, купивши направлення до рабфаку у секретаря сільради за дві пухові подушки та перину. Саме це врятувало хлопця від страшної смерті. Щоправда лише його самого. Село вимерло до ноги, а разом з ним батьки та молодші сестра з двома братами.
Новоявлений небіж називав свою бережанську тітку «тьотя Маша» і не раз, залишившись з нею наодинці, розповідав те, що нікому іншому виповісти не міг. Мама ж ділилася інформацією лише із сином, залишаючи невістку поза колом утаємничених.
— Та нічого, — стримано зауважив тоді Павло. — Шість год уже. Я привик.
Зараз Святослав дивився, як слобожанський родич закидає до рота останній шмат булки і, задерши високо голову, виливає у себе залишки кави разом із гущиною — усе до краплі.
— Може, тобі бімбера чарочку замовити? — запропонував він.
— Бімбера?
— Ну, самогону.
— А! Давай.
Поки замовляли на всіх міцний польський бімбер, Степан здивовано спостерігав, як харків’янин, покінчивши з булочкою, спочатку ретельно підібрав з тарілочки усі хлібні крихти, а потім змів усе, що розсипалося по столу, у жменю і одним рухом відправив до рота.
Звісно, на Галичині чули про організований більшовиками голод. Після того, як Микола Лемик на знак протесту застрелив совіцького консула, інформацію про виморених українців не змогли ігнорувати навіть польські газети. Але зараз Степан не міг для себе вирішити, чим зумовлена така дивна поведінка нового знайомого — наслідками голоду, а чи просто свинським більшовицьким вихованням. І те, й те здавалося однаково імовірним.
— За знайомство? — запропонував Святослав, піднімаючи чарку.
— Давай, — погодився Павло.
— Аби с ми були дужі, аби с багато літ прожили, — додав Степан.
Усі дружно випили. А коли поставили чарки, раптом звернули увагу, що просто поруч зі столиком стоїть людина. У кошлатій папасі на голові, галіфе та світлих мештах з кальошами, а ще й у куртці — попри те, що знаходився у приміщенні.
Побачивши несподіваного гостя, Павло змінився на обличчі і похапцем підскочив зі стільця.
— Драстуйте, Михайло Захарич… ми тут… цеє…
Чоловік суворо насупив брови, уважно розглядаючи компанію.
Під цим поглядом Ліщинський раптом відчув себе гімназистом, застуканим поза клясою або ж за саботажем польського державного свята. Підсвідомо захотілося заховати обличчя, але подібна поведінка виглядала б смішною для дорослого дядька, батька маленької донечки та чоловіка красуні-дружини, тому Святослав спокійно подивився на прибулого.
— Знайомі? — низьким хрипким голосом запитав директор гімназії, а це був саме він.
— Д-да… То єсть ні, — невідомо чому почав виправлятися Павло.
— Поляки? — вказав директор на формену куртку Шагути.
— Н-ні. Українці… — Тут комсорг раптом знайшовся. — Молодіжний актив збираю. Комсомольську ячейку організовувати будемо.
Святослав зі Степаном перезирнулися, а директор задоволено покивав головою:
— Ячейку? Це добре. Ну, занімайтесь, — і крутнувся на підборах, а точніше, на кальошах, бо підборів його мешти не мали. — Докладеш про свої успіхи, — сказав він, рушаючи до виходу.
Павло супроводив начальственну постать очима і прошепотів:
— Це я, щоб не було зайвих підозрів.
— Та не кремпуй си, — по-приятельськи поплескав нового знайомого по руці Степан. — Ми розуміємо.
— Розуміємо, — повторив за ним Святослав, хоч насправді нічого не розумів. Настали нові й цілком непевні часи.
Буває ж так, що життя не складається? Чогось Бог не дав, десь не щастить, щось сама втрачаєш. Уляна часто думала над цим і почувалася, немов під час судового процесу із «зарядженим» суддею. Тобто хоч що кажи, хоч як переконуй — однаково рішення буде не на твою користь.
Хлопці ще зі шкільних часів обминали Уляну своєю увагою на користь більш помітних, більш фігуристих чи більш нахабних подруг. А й справді, що вони могли побачити у маленькій, худенькій, коротко стриженій ще й в ідіотських окулярах однокласниці, яка вчилася середньо, як усі — навіть контрольної у неї не спишеш. Вона стояла останньою у лаві на фізкультурі, і так само, здавалося, у житті. Київський університет, куди, на превеликий подив усіх, вступила з першого разу, та ще й на престижний юридичний факультет, підніс самооцінку практично до небес, але, як казала бабуся «високо падати — низько охкати». Перші місяці у велетенських, як на вчорашню випускницю очаківської школи, аудиторіях, поважні професори, що до всіх звертаються на «ви», нові чарівні терміни — деліктоздатність, первісне стадо, сервітут, нові друзі з усіх куточків країни, чарівний Київ, який робить бранцем і примусово закохує у себе кожного, хто наважився прожити у ньому бодай місяць… Усе це невдовзі розбилося об звичне останнє місце у лаві. Тільки тепер усе діставалося більш хитрим, більш вульгарним, цинічним та розпусним. Хлопці вилися навколо них, і навіть сиві професори протирали запітнілі не за сезоном окуляри, ставлячи цілком незаслужені четвірки, коли інші за четвірку мали добре нагріти собі чуба.