Степан підійшов до перехняблених дверей та з розмаху загатив кулаком. Від цих ударів з гнилих, давно не фарбованих дощок почав сипатися порох. Спочатку у хаті ніхто не озивався, але Степан не припиняв молотити, і зрештою всередині щось таки заворушилося. Потім почулося човгання і двері прочинилися.
Світло впало у темний коридор, і в Уляни знов похололо серце. Тому що перед ними, мружачись від сонця, стояв бич — і не просто бич, а той самий, худий та опущений, що вчора забирав пожертву з бабусиної могилки. Він явно страждав із похмілля і тому погано орієнтувався у часі та просторі. Потерши очі кулаком, бич дихнув на гостей одвічним перегаром.
— Ну? — сказав він замислено, чи то собі, чи безпосередньо Всесвіту, тому що на гостях не сфокусувався.
— Кравченко? — владним голосом запитав Степан.
— Ну, — якось невпевнено відреагував бич, хитнувся і схопився за одвірок.
— Христос воскрес! — тоненько і якось безпомічно привіталася Уляна. Вона знову захотіла втекти звідси геть.
— Воісти… — останній склад у господаря не склався, хоч він і докладав зусиль.
— Пробачте, — Уляна взяла себе в руки. — Ми до вас у справі вашого тата. Його ж Миколою звали?
— Ну, — бич дивився у простір, тому витлумачити це його «ну» не було жодної можливості.
Степан зітхнув:
— Ні, так діла не буде, — з цими словами він поліз за пазуху і, немов справжній фокусник, видобув звідти пляшку горілки.
— Звідки це у тебе? — здивувалася Уляна.
— Нас же попередили, що він алкаш.
Очі алкаша тим часом вхопили сонячний промінь, що відбивався у цілющій рідині, і втупилися у нього, немов приціл ракети земля-повітря.
Степан повів рукою вправо-вліво, очі господаря повторили цей маневр.
— Ціль ідентифіковано, — підсумував Степан. Потім вільною рукою скрутив з шийки ковпачок і махнув пляшкою перед обличчям бича. Той здригнувся, руки зробили спастичний рух, наче ловили щось. — Слід узяв, — прокоментував Степан, а потім вставив пляшку у розчепірену долоню.
Господар з точністю та емоцією автомата підніс руку вгору і одним рухом влив собі в горлянку кілька ковтків рідини. Уляну занудило.
— Може ходімо звідси? — обережно запропонувала вона.
— Не бійся, зараз очуняє, — запевнив Степан.
— Хороший у нас родич.
— У нас? — насмішкувато звів догори брови Степан. — А я тут до чого? Це твій… дядько виходить.
— Ти теж мені дядьком виходиш, — образилася Уляна.
Минуло кілька хвилин, які бич провів, притулившись до одвірка, потім, подумавши, він ковтнув ще трохи, і обличчя раптом почало набувати людських рис. Очі сфокусувалися на гостях і губи склалися у беззубу посмішку.
— Христос воскрес! — сказав він цілком розбірливо.
— Воістину! — хором озвалися Степан з Уляною.
Бич подивився на них, потім подумав і простягнув пляшку Степанові:
— Пить будеш?
— Дякую, ні, — похитав головою той.
— Добре, — погодився бич і відступив від отвору дверей. — Заходьте, коли прийшли.
Уляна ще раз зазирнула у чорне провалля землянки, вдихнула запах вологого, з роду не митого, цвілого приміщення і нудота підкотила до горла з новою силою.
— А можна на вулиці? — запитала вона.
— Можна. Погода шепче, — погодився бич і, відсунувши гостей, пішов до літньої кухні, де попід стіною стояла старенька лава. Діставшись мети, він сів і ще раз хильнув з горла. Горілка діяла на нього, як казкова жива вода. Буквально на очах цей організм приходив до тями і ставав цілком подібним до людини.
Але Степан одним рухом забрав почату пляшку з рук.
— Передоз у нашій справі не потрібен.
— Точно, — кивнув бич. — А яка у нас справа?
Уляна взяла себе в руки і теж приєдналася до розмови.
— Ви Кравченко? — запитала вона вже запитане, просто, щоб з чогось почати.
— Нє. Бородин я. — заперечив бич і додав. — Їбогу.
— Як Бородин? Ваш батько, нам сказали… Кравченко Микола…
— Батько? Ну да, Кравченко, — бич посміхнувся беззахисно, як учора на цвинтарі. — Тільки він мені не батько.
— А хто? — здивувався Степан.
— Отчим. Ну мамка з ним поженилася. Я вже ладний був.
При цих словах Уляна відчула полегшення. Слава Богу, вони не родичі навіть гіпотетично!
— Хороший був мужик. Я вседно його батьком називав.
— А коли це було? — разом із полегшенням в Уляні прокинувся судовий юрист, звичний до допиту свідків.
— Що було?
— Поженилися коли?
— А! Коли я вже ладний був.
— Якого року? Не пам’ятаєте?