— Катька? Ти?
— Сергій?
Це — старі знайомі. Вони жартують, але обидва помітно зніяковіли. Він не знає куди подіти руки. Вона кидає розгублені погляди у бік Уляни.
— Мабуть, ти — останній, кого я сподівалася зустріти на Майдані.
— А я тебе взагалі не сподівався.
Після пікіровок нарешті доходить черга до знайомства з Уляною:
— Це Сергій. Мій колишній… — вона робить паузу. — Начальник. Я тобі про нього розповідала.
Дійсно розповідала. Уляна з усією жіночою прискіпливістю вивчає нового знайомого. Мабуть, це і є Яриків батько. Той самий, що про нього Катька казала — ні риба, ні м’ясо…
Зараз він виглядає дуже по-бойовому і за плечима має бейсбольну битку. Чого ж цим жінкам треба, скажіть на милість?
Поки Уляна годує малого Степка, подруга зі своїм колишнім вже змінили зустрічні курси на попутні і муркотять, розташувавшись на стільцях неподалік. Вони виглядають напрочуд гармонійною парою і залишається лише дивуватися, чому розлучилися колись у тому далекому і дивному передмайданному житті. Жінка з немовлям і двоє з віднайденим коханням — чим не острівець ідилії посеред бурхливого політичного моря.
А проте декого з наших героїв можна зустріти і на верхньому рівні українського вертепу.
Сцена, командний пункт та капітанський місток Майдану — саме через неї вищі істоти намагаються диктувати свою волю нижнім. І для цього запрошують до себе авторитетних людей з низів, створивши для них декоративну Раду Майдану. Інколи її членів навіть допускають до мікрофона. І серед них — авторитетного історика Володимира Терещенка, який перед виходом на сцену щораз телефонує дружині, просить не хвилюватися і обіцяє набрати одразу після виступу.
Буває на сцені й отець Дмитро, священик, що з ним Уляна познайомилася під Верховною Радою. Він читає молитви разом зі святими отцями інших конфесій, а потім спускається вниз і прямує до сірих шерег песиголовців, що захищають шлях до обителі зла. Він проповідує їм, щоразу готуючи нові, переконливіші казання, але сіра стіна зі щитів залишається непроникною для слів.
А у Новорічну ніч на сцені — вертеп. Справжній — костюмований і сатиричний. Театральний вертеп посеред вертепу людського. Сотні тисяч облич захоплено дивляться на святкове дійство і, неначе діти, щиро уболівають за казкових персонажів, допомагаючи силам добра здолати Ірода у картонній короні.
Іноді сцені здається, що вона й насправді керує людьми. Але внизу панують зовсім інші думки. Ми чуємо їх під час нічних чергувань, на які ходимо самопасами, тобто неорганізовано та некеровано. І тут нашим головним компаньйоном та співрозмовником стає Георгій Олександрович, той самий песиміст-нешістдесятник, що зламав був ногу на Драгобраті. Він щоночі приходить на Майдан, озброєний філософськими міркуваннями та ціпком, на який спирається при ходьбі — адже з віком кістки зростають гірше. «Що з мене за воїн? — кепкує він сам із себе. — Хіба що впаду, і якийсь «беркут» перечепиться».
Ми гуляємо повз намети з написами «Волинська січ», «Сотня Лева», «14-та сотня», повз барикаду з портретом Бетховена біля філармонії, «Козацький редут» при Поштамті, минаємо намет-храм та ІТ-намет, де вдень пише свої програми син Георгія Олександровича, піднімаємося до барикади на «Львівській брамі» і вітаємося з червонолицими від вогню у діжках дядьками.
— Як вам цей історично-мілітарний антураж? — запитує нас філософ. — Пам’ятаєте, дурень-Кучма колись казав, що в українців немає національної ідеї? Так от, важливою складовою цієї самої національної ідеї — якої буцімто нема — навіть своєрідною іде-фікс українців завжди було власне військо. І тому коли кайзер дозволив набір до Українських Січових Стрільців, конкурс був більше десяти людей на місце! До речі, зверніть увагу. Січових Стрільців. На Галичині! Щось не пригадаю в історії жодної галицької січі, — він посміхається сам собі, сякається у свій неосяжний носовичок і веде далі. — А дивізія «Галичина»? Туди записувалися хіба що не цілими селами. І все для того, щоб навчитися воювати і тоді вже власноруч творити українську армію. Вони навіть не надто крилися у таких своїх планах!
Ці довгі монологи аж ніяк не дратують і не втомлюють нас, а от ноги від кількагодинного тупання мерзлою бруківкою починають гудіти. І тоді ми заходимо відпочити до однієї з кав’ярень, що перейшли на цілодобовий режим.
— А прошу згадати рік вісімнадцятий. Тисяча дев’ятсот. Світова війна. Росія фактично капітулювала, військо розбіглося, і в цей момент у Німеччині з полонених українців формуються дві дивізії синьожупанників по п’ять тисяч у кожній. І в Австрії ще одна, сірожупанна. Чому? Тому що це — своє військо, національне. І в той самий час, прошу панство, Григор’єв, Зелений, Махно, Холодний Яр, і скільки їх там було! Гадаю, більше, ніж зараз на Майдані, — він сьорбає імбирний чай з термосу, що його спорядила турботлива дружина, а революційні офіціанти не звертають уваги на таке кричуще порушення правил. — А от з керівництвом тоді не пощастило. Не доросла еліта до людей, не дозріла. Усі ці Грушевські, Петлюри та Винниченки — така сама потолоч, як тут у нас на сцені.