З Георгієм Олександровичем ми чергуємо ночами під час довгої облоги, коли незрозуміло, чи то спецпідрозділи обклали Майдан з усіх боків, а чи навпаки — революціонери оточили урядовий квартал і тримають його у блокаді. Іноді на вулиці людно, так що доводиться мало не проштовхуватися серед натовпу, а буває й самотньо, коли здається, що жменьку захисників може розігнати взвод курсантів школи міліції. Проте Георгій Олександрович за жодних обставин не зупиняє своїх просторікувань.
— Що таке цей Майдан? — запитує він нас і самого себе. — Якщо я відповім, ви неодмінно здивуєтеся. Чому здивуєтеся? А тому що це — нічого нового. Ні-чо-гі-сінь-ко! — він робить паузу, щоб підкреслити парадоксальність своїх слів. — Все як завжди. Українці вкотре відстоюють власну незалежність. Бунтують, як і завжди бунтували. Попри проголошену з усіх катедр і амвонів терплячість навпіл з миролюбністю. Чому «завжди»?
Він сам озвучує запитання, на які збирається відповісти, і регулярно сьорбає свій імбирний чай — ми інколи беремо дешеве еспресо у нічних автокав’ярнях, іноді розчинну каву на майданній кухні, але він як людина зі слабким здоров’ям, залишається вірним дружининому термосу.
— А спробуйте згадати, коли ці самі українці не бунтували. Візьміть, скажімо, «найспокійніше» дев’ятнадцяте століття. Котляревський, Шевченко, Франко, Леся, врешті Драгоманов, який боявся навіть власних ідей автономізму. Але чомусь саме у той час російська влада побудувала Київську фортецю, одну з найбільших в Європі. Для чого, скажіть мені, будувати фортецю в Києві, якщо кордон — аж у Польщі? Невже, проти Кирило-Мефодіївського товариства з його дванадцятьма братчиками?
Назустріч трапляються знайомі, ми вітаємося, дивуючись, що вночі на Майдані можна зустріти стільки представників української, зовсім не бойовитої інтелігенції.
— Відповідь проста! — продовжує Георгій Олександрович. Він ніколи не губить теми. — Нинішня заваруха насправді почалася ще влітку, з Врадіївки на Миколаївщині. Це, щоб ви знали — землі Бузького козацького війська. Так от у дев’ятнадцятому столітті Бузьке військо теж повстало. Так само, як Чугуївське і Азовське. А Кармалюк, той самий, на якого надію майте? А Київська козаччина, похід у Таврію на волю?.. Сотні тисяч повстанців по всій Україні. І все це, нагадаю, «тихе» дев’ятнадцяте століття. Саме тому й поставили посеред Києва фортецю як базу карателів. З відповідним арсеналом, казармами, тюрмою та місцем страти повстанців.
Історія української боротьби за волю сприймається зовсім інакше, коли поруч на засніженому Майдані горять багаття, а біля них купчаться рішучі чоловіки із саморобними або відбитими у ворога щитами. А Георгій Олександрович веде далі — про революцію 1905-го, Визвольні змагання 20-х, повстання 30-х, які «упокорювали» Голодомором. Розмові про УПА ми приділяємо цілу ніч — і в кінці навіть отримуємо парадоксальний висновок, цілком у стилі нашого співрозмовника. Георгій Олександрович абсолютно серйозно заявляє, що ту війну українці все-таки виграли.
— Давайте без штампів, — переконує він нас, хоч ми до них і не надто схильні. — З чим Україна прийшла до дев’яносто першого? Член ООН, мало того — засновник. Це — раз. Власне міністерство закордонних справ — два. Державна мова, мова діловодства, газет, телебачення — її й досі не здолали. Ви будете сміятись, але УРСР певний час мала навіть власне міністерство оборони. Отже коли Радянський Союз переконався, що українців не переможе, мусив піти на поступки. А куди ж діватися! Візьмемо ту саму українську мову. Це ж копія українізації двадцятих! Україну тоді зробили окремою республікою, національною по саме нікуди — саме для того, щоб заспокоїти незалежників! Можете вірити, можете ні, але й приєднання Криму — з цієї ж серії — нате вам і мову, і державність, і Крим, тільки годі вже бунтувати. Тож перемога УПА мала навіть територіальний вимір.