Святослав відступив на крок і уважніше оглянув старого приятеля:
— Мундуж польський?
— А... — махнув рукою той. — Щойно з полону. Здали нас німцям у Варшаві. А тоді посортували — українців на один рахунок, а поляків — на інший. Тамтих одним гамузом під Варшавою полишили. Нашу старшину — до Лукенвальде. А таких, як я, трохи потримали, тоді уневиннили і домів. Дяка Богові, я лише капралєм був. А ти як?
— Та так, — розвів руками Святослав. — Вчився був у Львові, а тепер осьо повернувся... Точніше втік. — Він щиро засміявся.
— Зараз так і годиться, як жити хочеш. Мені теж пропонували до табору зі старшиною. Вони хотят з німцями українську армію поставити. Там у Абвері є один з наших, ротмістр Пулюй...
— А чого ми на дорозі стоїмо? — спохопився раптом Ліщинський. — У тебе ж певно, із грошима так само, як і колись?
— Ще гірше.
— То я пригощу?
За старою гімназійною звичкою хлопці, не змовляючись, попрямували за ріг до пекарні Недзюлки, що колись слугувала учням надійним сховком від професорських очей.
Ще не так давно ці двоє були однокашниками утраквістичного, тобто двомовного, українсько-польського відділення «Ц» бережанської гімназії. На подив усім, бурсацький махабунда Степан Шагута та міщанин, акуратист і відмінник Святослав Ліщинський ще зі смаркунів стали великими приятелями.
Перші шість років учнівства дует був нерозлучним — разом гуляли Бережанським замком, а чи то живописними стежками побіля Раю. Пліч-о-пліч чубилися з польськими бурсаками-однокашниками. Спільно захопилися, як тут казали, «копаним м’ячем» — записалися до української футбольної команди «Лисоня», де на початках подавали м’ячі та доглядали поле, за яке правив шмат левади обіч дороги на Потутори, виділений патріотичною сільською громадою — а хіба ми гірші за ляхів? Знов-таки билися з однолітками — уболівальниками польських «Гарцежа» чи «Стшельца». На поле вийшли, коли «Лисоня» вже грала у новоствореній Лізі Східних областей — Святослав став у воротях, а Степан обійняв позицію на правому фланзі атаки.
Коли обом виповнилося по шістнадцять, захоплення футболом відсунув значно нагальніший і знов-таки спільний інтерес — хлопці почали вчащати до парку над Золотою Липою, де шпацірували юні бережанські панночки. Однак напередодні переходу у старші — ліцейні — класи сталася катастрофа: ім’я Степана знайшли у вилучених під час ревізії бурси списках «Пласту». Це був самісінький розпал пацифікації, коли гімназистам дозволялося бути лише польськими гарцежами, і аж ніяк не українськими пластунами. Треба сказати, що по забороні «Пласту» гімназисти-українці не кинули звички триматися купи і активно організовувати власне позагімназійне життя. Тільки тепер це мало присмак конспірації. Спортивне товариство «Сокіл» правило за офіційне прикриття, і саме під приводом оздоровчих прогулянок гімназисти ризикували виходити до гори Лисоні, щоб упорядкувати могили та вшанувати загиблих січових стрільців. І раптом виявилося, що Степан у цій справі зайшов значно далі за приятеля і потайки вступив до забороненого «Пласту».
Цілком можливо, що хлопцю усе б минулося нещирим каяттям та невеликим гімназійним покаранням, але під час переслуху в кабінеті директора він тихцем вкрав зі столу той самий злощасний пластівський список з двома десятками прізвищ гімназистів-українців, і поки цензор із поліціянтами шукали зниклу папірчину, швидко запхав її до рота та й ковтнув. Коли ж переслух повели далі, навідріз відмовився видавати товаришів, посилаючись не на кого іншого, як на святого Яна Непомуцького, що числився покровителем гімназії.
— А що, — нахабно промовляв Шагута. — Він не видав таїну сповіді королеви навіть під тортурами. А це — таїна моїх товаришів.
Адміністрацію гімназії смілива аналогія розлютила до нестями. Тим більше, що вона була підкріплена підозрілою втратою цінного доказу — списку «Пласту». Не допомогло навіть заступництво отця Филимона Побігушки — українського професора-катехіта, який традиційно витягав земляків з халеп. До річки, як святого Яна, хлопця звісно не вкинули, але у річному атестаті зі справованія, тобто поведінки, красувався напис: «неодповєднє зе взґлендуф пщеціфпаньствовей дзяльностці» — не що інше, як пряме звинувачення у антидержавних вчинках. І тому, коли більшість однокашників перейшли до сьомого класу і почали урочисто зватися студентами, Степан змушений був повернутися до свого рідного Пліхова, працювати у батьковому господарстві в очікуванні на дозвіл Міністерства освіти відновити навчання десь на інших теренах. А як не дочекався, мав стати жовнєжем — піти за призовом до польської армії.