РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
Дівчина Гелена
Джайлз і Ґвенда щойно поснідали того ранку, коли повернулися з Нортумберленда, як їм повідомили, що прийшла міс Марпл. Вона стала вибачатися.
— Боюся, я прийшла надто рано. Я не маю такої звички, але я хочу дещо вам повідомити.
— Ми дуже раді вас бачити, — сказав Джайлз, підсовуючи їй стільця. — Випийте з нами кави.
— Ні, ні, дякую, — не треба нічого. Я вже поснідала. А тепер дозвольте вам пояснити. Коли вас не було, я приходила сюди, як ви люб'язно мені дозволили, трохи прорвати бур'ян…
— Ми дуже вдячні вам за допомогу, — сказала Ґвенда.
— Я ж бо зрозуміла відразу, що двох днів праці мало для такого саду. Я думаю, цей Фостер нахабно зловживає вашою поблажливістю. Він здатний лише пити чай і базікали. Я з'ясувала, що він не може дозволити собі виділити для вас іще один день, а тому найняла ще одного чоловіка — він працюватиме у вас щосереди, тобто почне вже сьогодні.
Джайлз подивився на неї з цікавістю. Він був трохи здивований. Наміри міс Марпл, певно, були найкращими, але така ініціатива трохи пахла надмірним втручанням у їхні домашні справи. А надмірне втручання було їй невластиве.
Він повільно проказав:
— Я думаю, Фостер надто старий для важкої праці.
— Я боюся, містере Рід, що Манінґ іще старший. Йому вже сімдесят п'ять, як він мені сказав. Але я вирішила, що є прямий сенс найняти його бодай на кілька днів, бо багато років тому він працював у доктора Кеннеді. До речі, молодика, з яким Гелена була заручена, звали Ефлік.
— Міс Марпл, — сказав Джайлз, — я подумки даремно вам дорікнув, пробачте мені. Ви — геній. Ви знаєте, що я одержав від Кеннеді зразки почерку Гелени?
— Знаю. Я була тут, коли він їх привіз.
— Сьогодні я відіслав їх поштою. На тому тижні мені дали адресу гарного фахівця з почерку.
— Ходімо в сад, познайомимося з Манінґом, — сказала Ґвенда.
Манінґ був згорбленим, схожим на краба старим чоловіком із запаленими й досить хитрими очима. Ритм, у якому він згрібав листя з доріжки, значно прискорився, коли його працедавці підійшли ближче.
— Доброго ранку, сер, доброго ранку, мем. Стара леді мені сказала, що ви потребуєте додаткової допомоги по середах. Радий вам прислужитися. Цей сад видається ганебно занедбаним.
— Певно, його зовсім не доглядали протягом останніх років.
— Так воно й було. Я пам'ятаю, яким був цей сад за часів місіс Фіндейсон. Наче картинка. Вона дуже любила свій сад, місіс Фіндейсон.
Джайлз недбало прихилився до стіни. Ґвенда зрізала кілька троянд. Міс Марпл, трохи відступивши вбік, нахилилася над берізкою. Старий Манінґ обперся на граблі. Усе сприяло легкій вранішній розмові про давні часи та про садівництво, яким воно було колись.
— Думаю, ви багато знаєте про навколишні садки, — підбадьорливо почав Джайлз.
— Атож, я знаю навколишню місцевість досить добре. І химери, до яких удавалися певні люди. Наприклад, місіс Юл у садибі Ніаґра звеліла підстригти тисовий живопліт так, щоб він за своєю формою буз схожий на велетенську білку. Я вважав це дурницею. Адже білка — не павич. А полковник Лемпард дуже захоплювався бегоніями — він мав дивовижні клумби бегоній. Але нині клумби, схоже, виходять із моди. Ви не повірили б, якби я вам розповів, скільки клумб довелося мені розрівняти за останні роки та закласти їх дерном. Герань та бордюри з лобелій теж чомусь перестали подобатися людям.
— Ви працювали в доктора Кеннеді, правда ж?
— Авжеж, працював. Але це було багато років тому. Десь у дев'ятсот двадцятому та пізніше. Але він виїхав звідси. Тепер у Кросбі-Лодж живе молодий лікар Брент. Він має дивну химеру — роздавати людям білі пігулки, що називаються вітамінами чи якось так.
— Я гадаю, ви пам'ятаєте міс Гелену Кеннеді, сестру доктора?
— А чого ж не пам'ятаю. Пам'ятаю і досить добре. Напрочуд гарненька вона була зі своїми довгими русявими косами. Доктор дуже її любив. Вона повернулася сюди й жила в цьому самому будинку, після того як вийшла заміж. Її чоловік служив у війську, в Індії.
— Атож, — сказала Ґвенда. — Ми це знаємо.
— Та я чув — мені це сказали в суботу увечері, — що ви та ваш чоловік нібито їй родичі. Гарна вона була, міс Гелена, дуже гарна, коли повернулася сюди зі школи. І дуже весела та схильна до розваг. Їй хотілося встигнути усюди — і потанцювати, і в теніс пограти. А тим тенісним кортом уже років двадцять ніхто не користувався. Він був майже невидимий під густим чагарником. Але я розчистив тоді його. І намалював білою фарбою всі лінії. Багато праці мені це коштувало, але на тому корті майже ніхто й не грав. Дивна річ тоді сталася.