— Бо так він думав. Він знайшов її там на ліжку й подумав, що це зробив він. Таке могло з ним статися, хіба ні?
Доктор Кеннеді роздратовано потер собі ніс.
— Звідки мені знати? Я не психіатр. Потрясіння? Нервовий стрес? Так, я думаю, це було можливо. Але кому треба було вбивати Гелену?
— Ми думаємо, то був один із трьох, — сказала Ґвенда.
— Один із трьох? Яких трьох? Ніхто не мав зрозумілої причини вбивати Гелену, якщо тільки вони цілком не схибнулися з глузду. У неї не було ворогів. Усі її любили.
Доктор Кеннеді підійшов до шухляди письмового столу й понишпорив у ній.
Він дістав звідти побляклу фотографію. На ній була зображена висока дівчина шкільного віку в спортивному костюмі, волосся в неї було відкинуте назад, обличчя сяяло. Кеннеді, набагато молодший Кеннеді з радісним обличчям стояв біля неї, тримаючи на руках цуценя тер'єра.
— Я багато думав про неї останнім часом. — сказав він бляклим голосом. — Протягом багатьох років я взагалі про неї не думав — і мені майже пощастило її забути… Тепер я думаю про неї весь час. Ви — причина цього.
Його слова прозвучали майже як звинувачення.
— Я думаю, вона цьому причиною, — сказала Ґвенда.
Він рвучко обернувся до неї.
— Що ви маєте на увазі?
— Тільки те, що сказала. Я не можу пояснити. Але так воно є. Сама Гелена захотіла нагадати вам про себе.
Тонкий меланхолійний посвист паровоза долинув до їхніх вух. Доктор Кеннеді вийшов у засклені двері, а вони за ним. Слід від диму повільно тягся внизу по долині.
— Це потяг, — сказав Кеннеді.
— Підходить до станції?
— Ні, відходить від неї. — Він помовчав. — Вона з'явиться з хвилини на хвилину.
Та минали хвилини, а Лілі Кімбл не з'являлася.
Лілі Кімбл вийшла з поїзда на вузловій станції Дилмаут і через міст перейшла на колію, де стояв поїзд місцевого сполучення. У ньому було небагато пасажирів — з півдесятка щонайбільше. То був мертвий час дня, а день до того ж був ярмарковим у Гелчестері.
Незабаром поїзд рушив, з поважним пахканням прокладаючи собі шлях по звивистій долині. До кінцевої станції в Лонсбері-Бей були три зупинки: Ньютон-Ленґфорд, Метчінґз-Голт (біля Вудлі-Кемпа) та Вудлі-Болтон.
Лілі Кімбл дивилася з вікна очима, які не бачили гарного сільського краєвиду, бо перед ними постійно маячив гарнітур меблів у стилі доби короля Якова, обтягнутий тканиною кольору зеленої яшми…
Вона була єдиним пасажиром, який вийшов на крихітній станції в Метчінґз-Голт. Віддала свій квиток і повз білетну касу вийшла на перон. Пройшовши трохи понад колією, побачила вказівний знак із написом «До Вудлі-Кемпа», що вказував на стежку, яка підіймалася на крутий пагорб.
Лілі Кімбл швидко пішла нагору тією стежкою. Стежка бігла між лісом і крутим схилом пагорба, що заріс вересом і дроком.
Хтось вийшов із лісу, і Лілі від несподіванки стрепенулася.
— Леле, ви мене налякали, — сказала вона. — Я не сподівалася зустріти вас тут.
— Я зробив тобі сюрприз, так? Я маю ще один сюрприз для тебе.
Між деревами не було нікого. Ніхто не міг почути ані крику, ані звуків боротьби. А втім, крик так і не пролунав, а боротьба незабаром закінчилася.
Стривожена горличка злетіла на лісом…
— Що трапилося з тією жінкою? — роздратовано запитав доктор Кеннеді.
Стрілки годинника показували за десять хвилин п'яту.
— Може, вона заблукала, ідучи від станції?
— Я детально описав їй дорогу. Та в будь-якому разі заблукати там неможливо. Звернути ліворуч, коли вона вийде зі станції, а потім — на першу дорогу праворуч. Як я вже сказав, іти там лише кілька хвилин.
— Може, вона передумала, — сказав Джайлз.
— Схоже на те.
— Або не встигла на потяг, — припустила Ґвенда.
Кеннеді повільно сказав:
— Ні, більш імовірно, що вона вирішила взагалі не приїжджати. Можливо, чоловік її зупинив. Поведінку наших селян передбачити неможливо.
Він ходив туди-сюди по кімнаті. Потім підійшов до телефону й назвав якийсь номер.
— Алло? Це станція? Говорить доктор Кеннеді. Я чекав на одну людину на четверту годину тридцять п'ять хвилин. Жінку середнього віку із села. Ніхто у вас не запитував, як пройти до мене? О, що ви кажете?
Інші були достатньо близько, щоб почути голос носія станції Вудлі-Болтон.
— Я не думаю, щоб хтось приїздив до вас, докторе. О четвертій тридцять п'ять із чужих ніхто не приїхав. 3 потяга зійшли тільки містер Нерекотс із Медоуза, Джонні Лоз та дочка старого Бенсона. Інших пасажирів не було.
— Отже, вона передумала, — сказав доктор Кеннеді. — У такому разі дозвольте запросити до чаю вас. Чайник уже на вогні. Зараз я принесу.