Потім інспектор Ласт зітхнув і підсумував:
— Місіс Гелідей була сестрою доктора Кеннеді й вашою мачухою, місіс Рід. Вона зникла з будинку, у якому ви мешкаєте зараз, вісімнадцять років тому. Лілі Кімбл (чиє дівоче прізвище було Ебот) служила тоді в домі покоївкою. З якоїсь причини Лілі Кімбл схиляється до думки (після того як минуло стільки років), що в домі було скоєне вбивство. У той час припускали, що місіс Гелідей утекла з якимсь чоловіком (його особу не було встановлено). Майор Гелідей помер у психіатричній лікарні п'ятнадцять років тому, до самої смерті перебуваючи під владою галюцинації, що він задушив дружину — якщо то була галюцинація…
Він зробив паузу.
— Це все цікаві, але не дуже пов'язані між собою факти. Критичне питання, схоже, полягає в тому, жива місіс Гелідей чи мертва? Якщо мертва, то коли вона померла? І що знала Лілі Кімбл? З усього цього можна зробити висновок: вона знала щось дуже важливе. Настільки важливе, що її вбили, аби вона нікому не змогла про це розповісти.
Ґвенда скрикнула.
— Але хто міг знати, що вона збирається про це розповісти — крім нас?
Інспектор Ласт обернув до неї замислений погляд.
— Надзвичайно важливим місіс Гід, є той факт, що вона сіла на поїзд, який відходить від вузлової станції Дилмаут о другій годині п'ять хвилин, замість того, який відходив о четвертій годині п'ять хвилин. Для цього в неї, певно, були причини. А ще вона зійшла з поїзда, не доїхавши до станції Вудлі-Болтон. Чому? Мені здається можливим, що після того, як Лілі написала докторові, вона написала комусь іще, запропонувавши йому зустрітися з нею десь у Вудлі-Кемпі, можливо, і мала намір, у разі, якщо ця зустріч не дасть сподіваних результатів, відвідати доктора Кеннеді й попросити його поради. Можливо, вона підозрювала якусь певну особу й могла написати тій особі, натякаючи на своє знання й запропонувавши їй зустрітися з нею.
— Шантаж, — різко кинув Джайлз.
— Я не думаю, що вина мислила в такий спосіб, — сказав інспектор Ласт. — Вона була жадібна, сподівалася на якусь вигоду, але не дуже добре уявляла собі, як треба поводитися, щоб її отримати. Побачимо. Може, її чоловік розповість нам більше.
— Я її остерігав, — похмуро сказав містер Кімбл. — «Не втручайся в цю справу», — такими були мої слова. Але вона мене не послухала. Вважала себе розумнішою, аніж я. Такою вона була, Лілі. Надто високо себе ставила.
Допит показав, що містер Кімбл мало чим міг допомогти розслідуванню.
Лілі служила в Сент-Кетрін ще до того, як він із нею познайомився й вони почали дружити. Вона любила ходити в кіно й хвалилася йому, що працювала в домі, де було скоєне вбивство.
— Я тоді не звернув на це уваги. У неї надто багата уява, подумав я. Простих подій життя для неї було мало, для Лілі тобто. Вона розповідала мені довгу ахінею про те, як пан убив пані й, мабуть, закопав її тіло в підвалі — щось про французьку дівчину, яка визирнула у вікно й щось чи когось там побачила. «Не звертай уваги на іноземців, дівчино, — сказав я. — Усі вони мастаки брехати. На відміну від нас». І коли вона стала базікати про це далі, я не став слухати, бо вона вигадувала все з нічого. Їй подобалися злочини, моїй Лілі. Вона дуже любила читати «Санді Ньюз», де друкували серіали про знаменитих убивць. Вона була переповнена всім цим, і якщо їй уявляється, що вона служила в домі, де було скоєне вбивство, то нехай собі тішиться такими думками, думки нікому не завдають шкоди. Та коли вона причепилася до мене з тим оголошенням у газеті — «залиш його, як воно є», так я тоді сказав, «бо напитаєш собі лиха». І якби вона мене послухала, то досі була б жива.
Він замислився на хвилину або дві.
— Атож, досі була б жива, — завершив він свої міркування. — Але надто вона була високої думки про себе, моя Лілі.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
Хто з них?
Джайлз і Ґвенда не поїхали з інспектором Ластом і доктором Кеннеді розпитувати містера Кімбла. Вони приїхали додому близько сьомої вечора. Ґвенда була блідою й хворою. Доктор Кеннеді сказав Джайлзу:
— Дайте їй випити трохи бренді й нехай вона з'їсть що-небудь, потім у кладіть її в постіль. Вона пережила глибоке потрясіння.
— Як це жахливо, Джайлзе, — знову й знову повторювала Ґвенда. — Як жахливо. Та дурна жінка призначила побачення з убивцею й так довірливо з ним зустрілася, щоб напитати собі смерть. Пішла, як вівця на забій.
— Не думай про це, моя кохана. Адже ми й раніше знали про існування вбивці.
— Ні, ми не знали. То не був убивця сьогоднішній. Я хочу сказати, те вбивство було скоєне вісімнадцять років тому. Воно, у якомусь розумінні, не було реальним. А могло виявитися й помилковим припущенням.