Після ранньої вечері, на якій вони винили за здоров'я тітки Джейн, усі пішли до Театру Його Величності. У їхньому товаристві було ще двоє людей: уже літній художник та молодий адвокат. Літній художник присвятив усю свою увагу Ґвенді, а молодий адвокат розділив свою між Джоун та міс Марпл, чиї репліки, здавалося, тішили його надзвичайно. Проте в театрі цей порядок поламався. Ґвенда сіла посередині ряду, між Реймондом і адвокатом.
Світло погасло, і вистава розпочалася.
Актори грали чудово, і Ґвенда дуже втішалася. Їй не так часто доводилося бувати на театральних виставах найвищого ґатунку.
Вистава закінчувалася, і напруга дійшла до кульмінації найвищого жаху. Трагічний голос актора, схожий на стогін спотвореної та розбещеної свідомості, долетів до них понад світлом рампи:
«Накрийте їй обличчя. Я засліплений. Вона померла молодою…»
У Ґвенди вихопився розпачливий зойк.
Вона підхопилася зі свого місця, з якоюсь сліпою рішучістю проштовхалася між рядами до виходу й по сходах вибігла на вулицю, але навіть тоді не зупинилася, а то йшла, то бігла, опанована сліпою панікою, у напрямку театру Гей-маркет. І лише тоді, коли вже добігла до вулиці Пікаділлі, помітила вільне таксі, підкликала його й, сівши в машину, дала адресу будинку в Челсі. Тремтячими пальцями знайшла гроші, заплатила за проїзд, піднялася сходами. Служник, який відчинив їй двері, подивився на неї з подивом.
— Ви рано повернулися, міс. Вам стало зле?
— Та ні, власне. А втім, я справді почула себе погано.
— Може, вам дати чогось випити, міс? Трохи бренді?
— Ні, не треба нічого. Я піду спати.
І побігла нагору сходами, щоб уникнути подальших розпитувань.
Швидко роздяглася, залишивши одяг лежати купою на підлозі, і лягла в постіль. Лежала там і тремтіла, серце їй калатало, а погляд був спрямований у стелю.
Вона не чула, щоб хтось приїхав іще, але десь через п'ять хвилин двері відчинилися, й увійшла міс Марпл. Вона тримала під пахвою дві грілки, а в руці — філіжанку.
Ґвенда сіла в ліжку, намагаючись погамувати тремтіння.
— Ой, міс Марпл, мені страшенно прикро, пробачте мені. Я не знаю, що зі мною трапилося — але то був якийсь жах. Вони дуже розгнівалися на мене?
— Не турбуйтеся, люба дитино, — сказала міс Марпл. — Підкладіть лише собі під боки ці грілки.
— Мені, власне, не потрібні грілки.
— Ні, вони вам потрібні. І випийте чаю…
Чай був міцний, гарячий і занадто солодкий, але Ґвенда слухняно випила його. Тремтіння тепер дошкуляло їй менше.
— А зараз лягайте і спробуйте заснути, — сказала міс Марпл. — Ви пережили велике потрясіння. Ми поговоримо про це вранці. Нехай вас ніщо не турбує. Просто засніть.
Вона вкрила її ковдрою, усміхнулася, поплескала Ґвенду по щоці й вийшла.
А внизу Реймонд роздратовано кинув Джоун:
— Що, у біса, сталося з дівчиною? Може, вона захворіла?
— Мій любий Реймонде, не знаю, вона просто зойкнула! Мабуть, п'єса здалася їй надто моторошною.
— Ну, звичайно ж, Вебстер може нагнати страху. Але я ніколи не подумав би… — Він урвав мову, коли міс Марпл увійшла до кімнати. — 3 нею все гаразд?
— Я думаю, що так. Але вона пережила сильне потрясіння.
— Потрясіння? Від драми часів короля Якова?
— Думаю, причина не тільки в цьому, — замислено промовила міс Марпл.
Ґвенді принесли сніданок до спальні. Вона випила трохи кави й надщипнула грінку. Коли підвелася з ліжка й зійшла вниз, Джоун уже пішла у свою студію, Реймонд зачинився в кабінеті, і лише міс Марпл сиділа біля вікна, звідки відкривався вид на річку; уся її увага була поглинута плетінням.
Коли увійшла Ґвенда, старенька подивилася на неї з лагідною усмішкою.
— Доброго ранку, моя люба. Сподіваюся, вам сьогодні краще.
— О, так, тепер зі мною все гаразд. Навіть не знаю, чому я повелася так по-ідіотському вчора увечері. Вони дуже розгнівалися на мене?
— О, ні, моя люба. Вони все розуміють.
— Що розуміють?
Міс Марпл підвела очі над плетінням.
— Що ви пережили велике потрясіння вчора. — І лагідно додала: — Чи не стане вам ліпше, якщо ви мені розповісте про все?
Ґвенда стурбовано ходила туди-сюди по кімнаті.
— Думаю, мені треба поговорити з психіатром або з кимось таким.
— У Лондоні є дуже гарні психіатри, звичайно. Але ви переконані в тому, що вам потрібні саме вони?
— Знаєте… я, схоже, збожеволіла… Я, власне, не маю сумніву, що збожеволіла…