– Мангуст, – поправив «мушкетера» Олег. – У Південній Африці живе, в пустелі Калахарі.
– Так-так, вірно, – кивнув Портос. – Африканський мангуст, загалом. Сурикатів полюбляють знімати, коли вони завмирають, виструнчившись. А в мультфільмі «Король Лев» кращий друг головного героя – саме сурикат Тимон. Смішне таке звірятко, смішне дуже.
– От я й кажу, що Маслаченко на суриката схожий.
– Стривайте, Олеже, якщо ви не з дитиною разом мультики дивитеся… то що ж виходить, дотепер з дитячого віку не вийшли? – Атос схилив голову до лівого плеча.
– При чому тут дитина! На каналі Discovery сурикатів демонструють із ранку до вечора. Просто канал мені дуже подобається.
– Ну, зрештою, воно не так і важливо, – Араміс примирливо махнув рукою. – Отже, по-вашому, саме на суриката Тимона скидається Ростислав Маслаченко, я вірно зрозумів? Тобто, по-вашому, він є комічним персонажем, вірно я зрозумів?
– Ну, так! Смішне таке звірятко, забавне. Чекає-вичікує, виструнчившись на горбочку, а потім…
– А що можете про головного героя прес-конференції сказати?
– Я вже відповів на одне ваше запитання, тож не зобов’язаний відповідати на наступні, – доволі сухо мовив Олег і додав глузливо: – Зрештою, я тут журналіст,
а не ви, тому задавати питання – мій привілей. Ви обіцяли матеріал, але я щось…
– Знов за рибу гроші! – сплеснув руками Араміс. – І чом ви такий нетерплячий, пане власкор?!
– Тому що час – це згадані гроші, а я усе ще не в редакції.
– Ну, дозвольте нам хоч би ще питаннячко задати! А краще два.
Олег навмисно довго тягнув через соломинку мокачіно, мовчки оглядаючи співрозмовників. Подумав: «Точно не розкажуть, у чому там річ, доки не допитають за всією формою! Отже ж звалилися на мою голову…»
– То що ж, дозволяєте нам задати ще пару запитань найкращому співробітникові редакції «Кур’єрського експреса»?
– Добре, біс із вами, валяйте! – нарешті погодився журналіст. – Але тільки не більше двох запитань. З тим, що вже задавали, буде саме три запитання. А Бог, подейкують, трійцю любить.
– От і добре, от і гаразд! – Атос схвально мугикнув, взяв з тарілочки галету, розламав на широкій долоні й закинув до рота шматочок. – Отже, повторюю: ми хотіли б почути вашу думку щодо Васьковського Дмитра Інокентійовича. Що скажете про цього підприємця?
– Та нічого доброго!
– Це зрозуміло, і все-таки…
– Вилупок він. Мерзенний вилупок, якщо тільки все, сказане ним на прес-конференції – це не вимисел, а правда!
– Отже, ви допускаєте?…
– Це третє запитання? – швидко поцікавився Олег.
– Ні-ні, лише спроба уточнити!
Немовби захищаючись, Атос викинув уперед руки, але його жест був настільки енергійним, що рештки розламаної галети полетіли навсібіч.
– Перепрошую, – спохопився «мушкетер» і про всякий випадок озирнувся, перевіряючи, чи не завдав навколишнім незручності своєю необережністю.
– Знаєте, від цього провокатора Ростислава Маслаченка можна чекати чого завгодно, – замислено мовив журналіст. – І хоча все почуте на пресусі доволі схоже на правду, я просто змушений враховувати можливість зрежисованої провокації.
Він щось прикинув подумки й повідомив:
– Ну так, відсотків на десять-п’ятнадцять я віддам за те, що там був розіграний дуже правдоподібний, але все ж таки фарс.
– А в іншому випадку?…
– В іншому випадку Васьковський цей – рідкісний мерзотник, вилупок і сволота. Замість чортових податківців націлитися на свою ж власну родину?! Це просто незбагненно!
– Тоді ще одне запитання…
– Третє, тобто останнє, – суворо нагадав Олег.
– Ну так, зрозуміло.
Атос пригубив коньяк, розжував скибочку лимона, немовби щось обмірковуючи, і попросив:
– Розкажіть, будь ласка, про що збираєтеся писати за результатами всього побаченого й почутого. Про провокатора Маслаченка, про цього смішного мультяшного суриката? Або про рідкісного мерзотника, вилупка й сволоту, який замислив спалити свою родину замість того, щоб захистити?
– Я не зобов’язаний розкривати стороннім подробиці незакінченої роботи.
– І все-таки?…
Якщо чесно, то безглуздий допит вже добряче набрид Олегові. Досадуючи, що погодився на таку дурість, він зненацька здався:
– Гаразд, добродії «мушкетери», чорт із вами – відкрию професійну таємницю: про журналістів я збираюся написати.
– Тобто?…
– Про журналістів.
Олег присмоктався на якийсь час до соломинки, що стирчала з мокачінового келиха, перевіряючи реакцію співрозмовників, потім пояснив: