- Вбивця лежить по той бiк скелi, за водоспадом. Так каже Кодар, бо сам я його не бачив. Вiн запевняє, що вбитий - Крiшна.
- У будинку нiкого немає, - крикнув полiцейський, що з'явився на ганку.
- Кодар утiк, - прокоментував це повiдомлення капiтан. - I добре зробив. Так краще i для нього, й для нас. Як-не-як, вiн теж терорист. А вам, докторе, залишатися тут, на цьому ранчо, я не раджу. Нi сьогоднi, нi взагалi. Продайте будiвлю, роздаруйте колекцiю i їдьте звiдси. З мiстечка - теж.
- Дякую за пораду, капiтане, але я зостанусь тут.
- Ви повиннi зрозумiти, що, крiм усього iншого, вам небезпечно тут жити. Хто мiг би подумати, що якимсь iдiотам спаде на думку утворювати таємнi товариства i старатися будь-що знищити кам'янi плити. Адже ви самi запевняєте, що це єдине, що лишилося нам, усьому людству у спадок вiд давно загиблої цивiлiзацiї? А коли цим людям не шкода таких безцiнних шедеврiв, то що для них людське життя?
- Все одно я зостанусь тут. Тепер, коли не стало Олiвейри, у мене й справдi немає нiчого святiшого вiд оцих "кам'яних послань". Я збирав їх. Я присвятив їм майже половину свого життя. Горам i цим плитам. I нiхто їх у мене не забере.
* * *
Уже геть споночiло, коли доктор Мiкейрос закiнчив свою розповiдь. Ми так i сидiли у його кабiнетi, не вмикаючи свiтла, мовчали i думали кожен про своє. Нарештi я пiдвiвся i пiдiйшов до вiкна. Хiчканова надворi вже не було. Пiд час розмови вiн зазирнув до кабiнету, але, мабуть, не захотiв перебивати розповiдь доктора. Тепер вiн, певно, сидить у вiдведенiй йому кiмнатцi й мудрує над своїм операторським записником, фiксуючи, де, коли, що i за яких обставин було знято на плiвку. Потiм, коли нам доведеться монтувати фiльми i писати до них тексти, кожен запис у цiй замацьоренiй книжечцi не матиме цiни. Хiчканов знає це, i тому вечiрнє занотовування для нього - щось на зразок щоденного ритуалу.
Просторовисько перед будинком потонуло у блакитнiй мiсячнiй повенi, у якiй зникло все, навiть обриси каньйону, i тепер плато здавалося поєднаним iз горами, що тьмяно сiрiли по той бiк провалля. А сам хребет скидався на велетенський корабель, що поволi дрейфував у вкритому тонкою кригою заснiженому морi. I здавався цей корабель покинутим, похмурим привидом.
Споглядаючи його, я подумав, що, мабуть, не так уже й весело живеться тут докторовi Мiкейросу самотою. Хоча околиця мiстечка зовсiм близько, та все одно воно десь там, в обжитiй, освiтленiй лiхтарями долинi, з якої, як i минулого вечора, долинають мрiйливi мелодiї напiвзабутих нинi аргентинських танго. Людина, що ставила на програвач цi старi платiвки, жила бiля пiднiжжя узвишшя, тож була найближчим сусiдом Мiкейроса. I, може, програючи цi мелодiї, думала зараз про самотнього удiвця, що не бажає повертатися до своєї домiвки у мiстечку i доживає вiку ось так, одинаком, вiдлюдником, мов старий беркут, що повернувся вмирати до давно покинутого i всiма забутого гнiзда.
- Розумiєте, - мовив раптом доктор Мiкейрос, - майже половину свого життя я справдi присвятив розгадуванню того, яку науково-технiчну iнформацiю передали нам люди, що вимальовували пiктограми на цих плитах. А тепер усе частiше замислююся: що ж залишимо по собi ми, тi, хто живе на цiй грiшнiй землi у двадцятому столiттi? Свого часу людство вже навчилось, як зберегти й передати знання з науки й технiки прийдешнiм цивiлiзацiям. А от як заповiсти дану нам природою звичайнiсiньку людську доброту, оту доброту i людянiсть, без якої не може iснувати нi родина, нi держава, нi вся наша цивiлiзацiя? Як по-людському, без упередженостi й братовбивчих воєн спiвiснувати на нашiй планетi? Чому в цих плитах, якими нам заповiдано все, що тiльки могло заповiсти високорозвинене технократичне суспiльство, нi слова не мовиться про щирiсть людську? I чи зумiємо зберегти, передати найсвятiшi, найшляхетнiшi достоїнства людськi ми самi - ось що останнiм часом хвилює мене дужче й дужче...