І, врешті, не так уже й важливо: є ці, як ви кажете, «забуті письмена» кам'яними візитками інопланетян чи їх слід вважати заповітом високорозвиненої цивілізації землян. Так чи інакше, ми, члени організації «космічних братів», кровно зацікавлені в існуванні вашої колекції, у науково-технічному прогресі і в пропаганді ідей космічного братства. Проте ми ніколи не вдавалися ні до яких брудних акцій, як це роблять члени організації «стражів». І прийшли сюди лише тому, що дізналися: вашим плитам загрожує знищення. Ми не можемо допустити, щоб «стражі» постали перед суспільством у вигляді принципово нової соціальної сили. Такої собі політичної партії поза політикою.
— Але ж і ви до цього прагнете, — в'їдливо докинув доктор Мікейрос. йому вже добряче остогидла вся ця гра, в яку його так уперто намагаються втягнути.
— Не заперечую, прагнемо, — стенув плечима Кодар, незворушно дивлячись на Мікейроса. — Проте, хоч би як ви ставилися до «стражів Землі» і до нас, допомагати мусите нам. Це у ваших інтересах. Та й усієї науки. Розраховуючи на вашу допомогу, ми виходимо саме з цього.
5
Мікейрос почув цей страшний зойк у напівсні, впізнав голос Олівейри і, вже остаточно прокинувшись, ще якусь мить лежав із заплющеними очима, вважаючи, що то йому причулося. Невдовзі крик повторився, але то вже кричала не Олівейра. З подвір'я, звідкись від ущелини, долинув до нього через відчинене вікно короткий і хрипкий крик, схожий на ричання смертельно пораненого звіра. Підхопившись, Мікейрос кинувся до вікна, проте нічого не побачив.
— Ей, хто там?! — крикнув він і, не чекаючи відповіді (бо й чи варто було чекати її, стоячи отак біля вікна?), зірвав зі стіни ще звечора заряджену рушницю й кинувся сходами на перший поверх. У будинку було тихо. Різким ударом ноги він відчинив двері й уже з ґанку роззирнувся. Неподалік від водоспаду, над кручею, двоє чоловіків люто кидались один на одного. Схоже було, що двобій ішов не на життя, а на смерть.
Не зводячи погляду з тих двох, що билися над прірвою, він зійшов з ґанку й обережно, пригинаючись, наче мисливець, що підкрадається до небезпечного звіра, почав наближатися до них. А вони чи не помічали його, чи просто не бажали помічати, навіть якщо він з рушницею. І зброя їх не лякала, — обидва так захопилися своїми вбивчими прийомами, що ніяка інша зброя уже не справляла на них жодного враження.
— Гей, що ви робите? — знову гукнув Мікейрос і тієї ж миті помітив Олівейру. Вона лежала долілиць, наче спіткнулася, поспішаючи, впала й от-от мала підвестись.
Забувши про тих, що билися, Мікейрос кинувся до дружини, перевернув горілиць, припав до грудей і, вже все зрозумівши, тремтячою долонею провів по її обличчі, на якому смерть ще не встигла залишити своєї страшної печаті..
— Олівейро!.. Що з тобою, Олівейро? — шепотів він, торсаючи її за плечі, хоча розумів, що вона пішла від нього назавжди.
— Стріляй, Мікейрос! Стріляй! — почувся голос від кручі. — Це він убив твою дружину!
Підвівши голову, Мікейрос упізнав в одному з чоловіків, що билися, Кодара. Він стояв край безодні і, певно, не міг отямитися після удару ногою, якого завдав йому супротивник, що теж уже знесилів під час бійки, проте, схоже, готувався до вирішального стрибка.
Схопивши рушницю, Мікейрос вистрілив. Заряд наздогнав нападника уже в момент стрибка. На землі його тіло ще кілька разів здригнулось і завмерло. Важко підвівшись, Мікейрос рушив до Кодара.
— Ви вчасно вистрілили, докторе, — неголосно проказав Кодар, коли Мікейрос підійшов до нього. — Я ваш боржник.
Мікейрос мовчки кивнув. Він усе ще не міг вимовити ні слова.
— Я пропустив його удар, — Кодар досі стояв, зігнувшись і тримаючись руками за живіт. — Якби не ви…
— Хто цей чоловік? — перебив його Мікейрос. — Що тут сталося?
— Він із зграї Крішни. Один із «стражів Землі». Сам Крішна — за скелею по той бік водоспаду. З хвилини на хвилину сюди прибуде поліція. Ви боїтеся неприємностей?
— Я вже нічого не боюся, — видихнув Мікейрос. — Відтоді, як через мою необережність загинула моя донька. Якби зараз загинув я — це було б справедливо. Давно шукаю спокути. А от Олівейра повинна була жити. Три дні тому вона сказала мені, що завагітніла.
— Доля, докторе. Ми не судді над своєю долею, а лише адвокати її. Що б вона не скоїла з нами — завжди знайдемо виправдання. Ми її вічні адвокати.
— Лише три дні тому… — прошепотів Мікейрос, затуляючи руками обличчя. — Не може одній людині так не щастити. Не може!