Томас Манн
Зачарована гора. Т.1
Замір
Історія Ганса Касторпа, яку ми хочемо розповісти — не заради його самого (оскільки читач познайомиться в його особі з таким собі простим, хоча й приємним молодим чоловіком), а заради самої історії, яка здається нам надзвичайно гідною уваги (проте Гансові Касторпу варто таки віддати належне й нагадати, що це саме його історія, адже з будь-ким не трапляється будь-яка історія): ця історія почалася дуже давно, вона, так би мовити, вже цілком вкрилася благородною, історичною патиною й розповідати її слід у давноминулому часі.
Та для історії в цьому немає жодного збитку, радше, це може бути перевагою; адже історії мусять бути вже проминулими, й, можна сказати, що давніші вони, то вагомішою є їхня властива історичність та вага оповідача, який пошепки заклинає минулий час. Із цією історією — та ж сама справа, що й з людьми, а з оповідачами історій — і поготів: вона набагато старша за свої роки, її давність треба рахувати не в днях, її вік — не в колообертах навколо сонця; одне слово, мірою своєї давнини завдячує вона власне не часові — такою заявою ми пробігом натякаємо й звертаємо увагу на підозрілість та своєрідну подвійну природу згаданої нами таємничої стихії.
Та не будемо штучно затуманювати ясний хід подій: давноминулість нашої історії спирається на тому, що вона відбувалася ще до певного повороту чи пак межі, яка залишила глибокі тріщини на житті й свідомості... Вона відбувається, або ж, якщо вже свідомо уникати теперішнього часу, відбувалася й відбулася колись, у старожитні часи, у світі до першої великої війни, з початком якої почалося так багато різного, все те, що так і не зупинилось. Історія відбувається до того, хоча й незадовго до того. Але хіба минулість історії не стає глибшою, довершенішою, казковішою, що ближче «до того» вона відбувається? А ще цілком можливо, що за своєю внутрішньою природою творення наша історія споріднена з казкою. Ми оповідатимемо детально, точно й ґрунтовно, бо хіба ж привабливість чи занудність історії залежить від тривалости часу й простору, необхідних для її розгортання? Без остраху перед лихою славою, все ж схиляємося до думки, що лише ґрунтовний виклад може бути справжньою розвагою для читача.
Тож за одну мить читач не впорається з Гансовою історією. Усіх семи днів тижня не вистачить для цього, ба навіть семи місяців. Найкраще, якщо читачеві не зовсім ясно, скільки земного часу має збігти, поки та історія триматиме його в напрузі. Але з Божою поміччю то не має бути аж таки сім років. Тож так і почнімо.
Розділ перший
Приїзд
Простий собі хлопець їхав у розпалі літа з Гамбурга, свого рідного міста, до Давоса, що в кантоні Ґраубюнден. Їхав у гості на три тижні.
З Гамбурга аж туди, в гори, дорога далека, власне, занадто далека для такого короткого перебування. Вона пролягала землями різних господарів то вгору, то вділ, з Південно-німецької височини до берегів Швабського моря, далі — кораблем через його грайливі хвилі, туди, попід урвища, які колись уважалися карколомними.
Подорож досі розгорталася сміливими, широкими лініями, а тепер подрібнюється. З'являються зупинки, формальності. Біля містечка Роршах, уже на теренах Швейцарії, знову треба довіритися залізниці, доїхати ж поки що можна лише до маленької альпійської станції Ландкварт, де необхідно зробити пересадку. Цього разу — вузькоколійка: після тривалого стовбичення на белебнях малопривабливої місцевости нарешті можна сісти у вагон, і тієї миті, коли маленький, та, очевидно, надзвичайно потужний локомотив рушає з місця, власне й починається пригодницька частина подорожі, крутий, невпинний підйом, що, здається, ніколи не скінчиться. Адже станція Ландкварт розташована ще на помірній висоті, а далі колія пролягає серед диких, упертих скель таки до справжнього високогір'я.
Ганс Касторп — так звали цього хлопця — був сам у маленькому, оббитому сірою тканиною купе, сидів зі своїм портфелем із крокодилячої шкіри, подарованим його дядьком та опікуном, консулом Тінаппелем, так принагідно ми відрекомендували і його, — зі своїм зимовим пальтом, що погойдувалося на гачечку, та своїм пледом, згорнутим у рулон; вікно було опущене донизу, але оскільки пообіддя ставало чимраз прохолоднішим, то він, сімейний пестунчик, підняв обшитий шовком, модний, широкий комір своєї літньої куртки. Поряд з ним на полиці лежала книжка в м'якій обкладинці «Ocean steamships», яку він на початку подорожі уважно вивчав, тепер же вона лежала забутою, тимчасом як астматичний подих локомотива, засівав обкладинку вугільним пилом.
Два дні подорожі віддаляють людину — а особливо молоду, ще не так міцно закорінену в житті — від її щоденного світу, всього того, що вона називає обов'язками, вподобаннями, клопотами, намірами, набагато більше, ніж уявляв собі Ганс Касторп, розмірковуючи про це в екіпажі дорогою до вокзалу. Простір, що, розкручуючись та вислизаючи, котиться вперед між ним та місцем, до якого він приріс, котиться, демонструючи силу, яку скорше очікують від часу, що з кожною годиною спричиняло внутрішні зміни, які дуже нагадують вплив часу, але певною мірою його перевершують. Простір, як і час, творить забуття, але це відбувається завдяки тому, що особистість людини виривається зі свого оточення й опиняється перенесеною у вільний, первинний стан, — так, навіть педанти та обивателі перетворюються за одну мить наче на якихось волоцюг Кажуть, що час — це Лета, та повітря чужини — це той самий трунок забуття, може, він діє й не так сильно, зате значно швидше.
Щось подібне відчував і Ганс Касторп. Він не очікував від цієї подорожі чогось особливого, не готувався до неї внутрішньо. Скорше мав намір швидко її здійснити, відбути її, як обов'язок, повернутися таким самим, яким був до поїздки, й продовжити своє життя саме там, де він його на якусь мить полишив. Ще вчора цілковито був занурений у звичне коло думок, міркував про те, що якраз саме допіру відбулося: про зданий іспит та про те, що мало відбутися незабаром — практика у фірмі «Тундер та Вільмс» (корабельна верф, машинобудівний завод та виробництво котлів), тож Ганс Касторп чекав, коли проминуть ці три тижні з неймовірним нетерпінням. Проте зараз йому здавалося, ніби він має зосередити всю свою увагу на теперішньому моменті й не надто легковажити. Те, що його підіймають у місця, де він ще ніколи не дихав і де, як він знав, панують цілком незвичні, скупі й непривітні умови життя, — все це починало його збуджувати, наповнювати певним острахом. Рідний дім та усталений порядок були не лише десь далеко за спиною, але особливо далеко внизу, а він усе ще їхав угору. На півдорозі до невідомого задавався питанням, як то воно буде там, нагорі. Можливо, йому, який народився й виріс на висоті всього кількох метрів над рівнем моря, було нерозумно так несподівано підійматися на такі екстремальні верхи, не перебувши попередньо кілька днів на середніх висотах? Та хотілося вже досягти мети своєї подорожі, адже, добравшись нагору — так думалося йому, — він житиме як скрізь, а не так, як досі, коли цей невпинний підйом постійно нагадує йому, в яких не відповідних для нього сферах він опинився. Ганс Касторп визирнув у вікно: потяг вигинався на вузькому перевалі, було видно передні вагони, локомотив, який від напруги викидав брунатні, зелені й чорні клуби диму, що розносилися вітром. Праворуч, углибині пінилася річка, ліворуч темні смереки поміж скель стриміли до сірого, мов кам'яного неба. Траплялися тунелі, в яких панував суцільний морок, коли ж потяг виринав на світло, перед очима розгорталися широкі провалля, там, на дні видніли далекі села. Провалля змикалися, виринали нові звори, в ярах яких ще лежав сніг. Були зупинки на глухих кутових станціях з убогими, маленькими вокзальчиками, звідки потяг виїжджав, рухаючись у протилежному напрямку, це пантеличило і ставало незрозуміло, якою дорогою вони їдуть і де яка сторона світу. Здалеку розгорталися колосальні види священно-фантасмагоричного нагромадження скель високогір'я, до яких тягся потяг, на мить відкривалися вони перед приголомшеним поглядом і знову зникали на закруті. Ганс Касторп запримітив, що вони полишили за собою зону листяного лісу, а отже й співочих птахів, і ця думка про закінчення, про збідніння спричинила в нього легке запаморочення та нудоту, й на дві секунди він затулив очі рукою. Минулося. Він бачив, що підйом вже завершується, перевал залишився позаду. Потяг спокійно котився рівним дном долини.