Сніданок
— День добрий, — мовив Йоахим. — Як минула перша ніч тут, нагорі, задоволений?
Він був готовим на вихід, по-спортивному вдягненим, у досить поношених чоботах, через руку перекинув демісезонне пальто, з бічної кишені якого виглядала фляга. Сьогодні він також був без капелюха.
— Дякую, — відказав Ганс Касторп, — усе гаразд. Мені ще рано про щось судити. Приснивсь якийсь баламутний сон, до того ж будинок має одну ваду: стіни дуже пропускають звук, це трохи заважає. Хто ота в чорному там у саду?
Йоахим зразу здогадався, про кого йде мова.
— А, та це «Tout-les-deux», — промовив він. — «Обидва» — так її тут усі називають, оскільки це єдине, що можна від неї почути. Мексиканка, ні слова німецькою, та й по-французьки також майже нічого, окремі слова. Вона тут уже п'ять тижнів у свого старшого сина, він зовсім безнадійний, дуже швидко згасає: в нього це вже скрізь, можна сказати, всуціль заражений; Беренс каже, що під кінець це нагадує тиф — принаймні для всіх, хто поряд — жахливо. Два тижні тому приїхав сюди другий син, хотів ще побачитися з братом — дуже гарний на вигляд хлопець, як і той, хворий, — обидва дуже гарні, очі аж горять, дами тут умлівали за ними. Ну от, молодший ще вдома трохи підкашлював, загалом же був дуже справним. Та тільки-но приїхав, уяви собі, в нього підіймається температура — причому зразу 39,5 — найвищий жар, розумієш, тепер — постільний режим, і якщо він одужає, каже Беренс, то в цьому буде більше щастя, ніж логіки. Принаймні, Беренс каже, що якби хлопець приїхав пізніше, могло б бути й запізно... Ну, й відтоді мати, якщо не сидить із ними, то ходить сюди-туди, а як хто заговорить до неї, то вона ввесь час торочить «Tout les deux» — «обидва», бо більше сказати не тямить, а тут зараз немає нікого, хто розумів би по-іспанському.
— Ось воно що, — сказав Ганс Касторп. — Чи вона й мені це казатиме, якщо я з нею познайомлюся? Було б дивно — тобто, я гадаю, було б комічно й моторошно водночас, — мовив Ганс Касторп, і його очі були як учора: вони видавалися йому гарячими й важкими, так ніби він довго плакав, і в них був знову той блиск, як тоді, коли кашляв юнкер. Узагалі йому здавалося, що лише цієї миті він знайшов зв'язок з учорашнім днем, тоді як після пробудження такого почуття не було. — До речі, він уже готовий, — оголосив Ганс Касторп, бризнувши лавандовою водою на свою хустинку й торкнувши нею чоло й під очима. — Якщо не заперечуєш, ми можемо tout les deux піти на сніданок, — безтурботно пожартував він, на що Йоахим відповів м'яким поглядом і дивно всміхнувся, меланхолійно й ніби ледь з насміхом — а чому, то вже була його справа.
Пересвідчившись, що куриво з собою має, Ганс Касторп узяв ціпочок, пальто, захопив і капелюха, переконаний, що знає, який вигляд повинна мати цивілізована людина, й не збирався на якихось три тижні переймати нові та чужі для нього звички; і так вони вийшли, пішли сходами вниз, у коридорах Йоахим кивав то на ті, то на ті двері й називав імена мешканців, німецькі та якого завгодно іноземного звучання, він також щораз робив коротке зауваження щодо їхнього характеру та ступеня тяжкости хвороби.
Вони зустрічали також людей, що вже верталися зі сніданку, й коли Йоахим казав до когось «Доброго ранку», Ганс Касторп чемно піднімав капелюха. Він був напружений і нервовий як хлопець, що має бути відрекомендованим багатьом незнайомим людям, ясно відчуваючи при цьому затуманеність в очах і почервоніння обличчя, що, до речі, лише частково справджувалося, оскільки він був скорше блідим.
— До речі, поки я не забув, — раптом промовив Ганс Касторп із певною поквапливістю,— ти, звичайно, можеш мене відрекомендувати дамі в саду, якщо трапиться нагода, я не заперечую. Хай уже вона каже своє «tout les deux», нічого страшного, ти мене підготував, я розумітиму, в чому суть і приберу відповідного виразу обличчя. Але з російським подружжям я знайомитися не хотів би, чуєш? Я цього категорично не хочу. Це якісь позбавлені добрих манер люди, і якщо вже маю жити з ними поряд три тижні й цього змінити неможливо, то я хотів би з ними не знатися, це моє право, на якому наполягаю...
— Добре, — сказав Йоахим, — вони так тобі заважали? Так, вони по-своєму варвари, одне слово, нецивілізовані, я тебе зразу попереджав. У їдальню він завжди приходить у шкірянці, знаєш, у такій потертій, я все дивуюся, що Беренс нічого не каже. А вона також далеко не чепуруха, незважаючи на капелюшок з пір'ям... До речі, можеш не хвилюватися, вони сидять далеко від нас, за «поганим» російським столом, оскільки ще є «хороший» російський стіл, за яким сидять лише вишукані росіяни, крім того, навряд чи буде нагода з ними зустрітися, навіть якби ти й хотів. Тут зовсім не легко зав'язати знайомство, хоча б і тому, що серед гостей так багато іноземців, особисто я знаю дуже небагатьох, дарма що вже тут давно.
— Хто ж із тих двох хворий? — запитав Ганс Касторп. — Він чи вона?
— Він, здається... Так, він, — мовив Йоахим, явно відволікшись на щось інше, коли вони залишали свій верхній одяг на вішалці перед їдальнею. Потім вони увійшли до світлої зали з низьким склепінням, де гуділи голоси, подзенькували прибори й квапились офіціантки з паруючими кавниками.
В їдальні було сім столів, більшість уздовж, лише два впоперек. Столи були великі, на десять осіб кожен, хоча й не скрізь для всіх було накрито. Всього лише кілька кроків, і Ганс Касторп опинився біля свого місця: йому виділили місце на вужчій стороні столу, посередині, поміж двома іншими, що розміщувались упоперек. Стоячи за стільцем, Ганс Касторп напружено й привітно вклонився до сусідів за столом, яких Йоахим церемонійно йому відрекомендував і яких він заледве бачив, не кажучи вже про те, щоб запам'ятати їхні імена. Єдине, що зафіксував, — це ім'я та особу пані Штер, її червоне обличчя та лискуче, сиве, мов попіл, волосся. Від неї можна було б чекати будь-якого ляпсусу — таким вперто неосвіченим був вираз її обличчя. Врешті, він сів до столу та між іншим зауважив про себе, що сніданок тут сприймають як велике столування.
На столі були горщики з варенням та медом, мисочки з рисовою та вівсяною кашами, тарілки з яєшнею та холодним м'ясом, нарізаним шматками, було вдосталь масла; хтось підняв скляну круглу кришку зі спітнілого швейцарського сиру, аби відрізати собі скибочку, ще й посередині столу здіймалася ваза зі свіжими та сушеними фруктами. Офіціантка в чорно-білому запитала Ганса Касторпа, що він хотів би пити: какао, каву або чай. Вона була маленька на зріст, мов дитина, зі старим довгообразим обличчям — карлиця, збагнув він перелякано. Він поглянув на свого брата, але той лише байдуже знизав плечима й повів бровами, ніби хотів сказати: «Ну і що?» Тож Ганс Касторп опам'ятався й попрохав чаю з особливою ввічливістю, оскільки його питала карлиця, й узявся до рисової каші з корицею й цукром, тоді як очі його перебігали на інші страви, які просилися на пробу, а також на гостей за сімома столами, колегами та товаришами по нещастю Йоахима, які були хворими зсередини й тепер, перемовляючись, снідали.
Зала була витримана в тому новітньому стилі, який може надати строгій простоті певного фантастичного відтінку: не надто широка, обрамлена навколо критою галереєю, де стояло кілька сервантів; галерея дугою відкривалася до внутрішнього приміщення зі столами. Колони, дополовини обшиті полірованим сандаловим деревом, а зверху побілені, так само, як і вища частина стін та стеля, були прикрашені кольоровими стрічками, простодушними й веселими шаблонами, що кріпилися на натягнених під стелею ремінцях. Багато блискучих латунних електричних люстер прикрашали залу, вони складалися з трьох, вставлених один над одним обручів, що були поєднані тонким плетивом, на нижньому з яких, ніби маленькі місяці, колом висіли кулясті плафони з білого матового скла. У залі було четверо скляних дверей — двоє на дальньому кінці, які вели на веранду, треті двері ліворуч вели просто в хол і, нарешті, четверті — у вестибюль, крізь які увійшов Ганс Касторп, оскільки Йоахим повів його іншими сходами, ніж учора ввечері.