Було близько восьмої, ще дніло. Вдалечині з'явилось озеро, його плесо було сіре, а недалеко від берега на сусідніх схилах чорніли смерекові ліси, що вище, вони ставали все рідшими і врешті губилися, лишаючи нагорі тьмаве голе каміння. Поїзд зупинився на маленькій станції, це було село Давос — Ганс Касторп почув оголошення на пероні, незабаром він уже приїде. Та раптом зовсім поряд почув голос Йоахима Цімсена, спокійний гамбурзький голос його брата у перших, який промовив:
— Добридень, ну що, виходь! — і коли Ганс Касторп визирнув з вікна — на пероні стояв сам Йоахим, у брунатному демісезонному пальті, без шапки, й мав такий здоровий вигляд, як ніколи досі. Він засміявся й знову промовив:
— Ну, виходь, давай, не соромся!
— Але ж я ще не доїхав, — збентежено мовив Ганс Касторп.
— Ні, ти вже приїхав. Тут уже село. Звідси ближче до санаторію. Я з візником. Давай сюди свої речі.
Збентежено сміючись від збудження, Ганс Касторп передав Йоахимові Цімсену просто з вікна свої портфель та зимове пальто, скручений плед, тростину, парасолю й, нарешті, книжку «Ocean steamships». Потім, перебігши довгий коридор вагона, він вистрибнув на перон, аби нарешті по-справжньому привітати свого брата, але без екзальтації, а так, як то й належиться спокійним, стриманим людям. Як не дивно, але здавна вони намагалися уникати називати один одного на ім'я через те, що боялися виявити таким чином надто гарячі почуття. Але оскільки називати один одного на прізвище також не було зручно, вони обходилися просто звертанням на ти. Це стало їхньою закоренілою звичкою.
Двоюрідні брати швидко й дещо недбало потисли один одному руки, та Цімсен, вітаючись, по-військовому виструнчився. Чоловік у лівреї та кашкеті з галунами зиркнув на них та підійшов, аби вручити Гансу Касторпу квитанцію за багаж. Це був консьєрж міжнародного санаторію «Берґгоф», він натякнув, що велику валізу гостя забере на наступній станції, Давос-Пляц, але спершу завезе обох добродіїв на вечерю. Чоловік у лівреї накульгував, тож перше запитання Ганса Касторпа до Йоахима Цімсена було таким:
— Він що, ветеран війни? Чого це він так накульгує?
— Атож, — дещо кисло відповів Йоахим. — Ветеран! У нього це в коліні — чи, скорше, було в коліні, та довелося вилучити колінну чашечку.
Ганс Касторп миттєво спам'ятався.
— Ось воно що! — сказав він, на ходу озирнувшись. — Ти натякаєш, що в тебе ще не все минулося? В тебе такий вигляд, наче ти щойно зіскочив з коня після військових маневрів. — При цих словах він поглянув на брата збоку.
Йоахим був вищим і кремезнішим за нього, здавався втіленням молодечої сили і був ніби створеним для військового строю. Він був дуже темний шатен — тип, що нерідко трапляється на білявій Гансовій батьківщині, його і так темна шкіра від сонця стала майже бронзовою. З великими карими очима й темними вусами над виразно окресленим ротом він здавався би гарним, якби не вуха, що стояли сторч. До певної пори вуха були його єдиним смутком і життєвим болем. Тепер він мав інший клопіт. Ганс Касторп вів далі:
— Ти ж потім повернешся разом зі мною? Я не бачу тут жодної перешкоди для тебе.
— Так таки з тобою? — перепитав брат і поглянув на нього своїми великими очима, що завжди здавалися лагідними, та за ці п'ять місяців набули трохи стомленого, ба навіть сумного виразу: — Коли?
— Ну, за три тижні.
— Ось воно що, подумки ти вже вертаєш додому, — відповів Йоахим. — Не спіши, ти ж лише прибув. Тут, нагорі, для нас три тижні — це майже ніщо, але для тебе, оскільки ти приїхав у гості всього на три тижні, то таки багато часу. Спочатку акліматизуйся, це не так просто. Крім того, клімат у нас — не єдина дивина. Тут ти побачиш дещо нове для себе, пильнуй. А щодо мене, то насправді все не зовсім так гладенько, як здається на перший погляд. «За три тижні — назад»... Знаєш, це все ідеї з рівнини. Я справді засмаг, але це насамперед від яскравого снігу й зовсім нічого не означає. Беренс каже те саме, й під час останнього генерального обстеження заявив, що треба набратися терпіння ще на добрих півроку.
— Півроку, ти збожеволів? — вигукнув Ганс Касторп. Під станційною будовою, що радше скидалася на хатинку, вони сіли в жовтий кабріолет, який уже чекав на них, і, коли пара гнідих рушила, Ганс Касторп засовався на жорсткій подушці сидіння:
— Півроку? Та ти вже й так тут майже півроку! Витратити таку силу часу!
— Так, час, — мовив Йоахим і захитав головою, не особливо переймаючись щирим вигуком брата. — Тут із часом поводяться досить безцеремонно — ти й уявити собі не можеш. Для них три тижні — все одно, що один день. Ось побачиш. Ти все побачиш, — сказав він. — Тут людина змінює свої поняття.
Ганс Касторп сидів боком і не зводив погляду зі свого двоюрідного брата.
— Все-таки, ти тут чудово відпочив, — промовив він, похитуючи головою.
— Ти так уважаєш? — відповів Йоахим. — Зрештою, я також так гадаю! — повів він далі, відкинувся на сидінні, але нараз знову підхопився. — Так, почуваюся краще, — пояснив він, — але я таки ще не одужав. Угорі правої легені, там, де раніше так харчало, зараз лише шорстке дихання, то не так страшно, але внизу ще таки добряче хрипить. Окрім того, сухі хрипи також і в другому міжреберному відділі.
— Ти став ученим, — мовив Ганс Касторп.
— Так, слава Богу, добра вченість. Я охоче знову б усе забув за службою, — відказав Йоахим. — Але в мене все ще мокротиння в легенях, — сказав він байдуже, але, водночас різко здвигнувши плечима, що не надто йому пасувало. Далі він показав своєму братові якийсь предмет, якого дістав із кишені пальта й знову заховав: то була маленька вигнута пляшечка із синього скла з металевою кришечкою. — Більшість із нас тут, нагорі, мають таке з собою. Ми навіть називаємо їх спеціальним словом, дуже весело. Поглянь на місцевість?
Ганс Касторп і так вже дивився й промовив: «Це вражає!»
— Ти вважаєш? — перепитав Йоахим.
Вони залишили позаду паралельну до залізниці, нерівномірно забудовану вулицю, звернули ліворуч, перетнули полотно вузькоколійки, міст над струмком, і потім екіпаж поїхав дорогою, що злегка підіймалася вгору назустріч укритому лісом косогору, де на порослому травою плато мовчазним фасадом на південний захід розташовувалась довга будівля з купольною баштою: через численні балконні лоджії вона видавалася здалеку дірявою й пористою, мов губка. В деяких вікнах уже світилося. Швидко наступали сутінки. Рожеві промені призахідного сонця, що на мить оживили запнуте хмарами небо, швидко поблякли, й у природі запанував той безбарвний, безжиттєвий і смутний перехідний час, який передує настанню ночі. Заселена долина, що розляглася довгою, ледь вигнутою дугою, раптом уся засвітилася вогнями: вогні були внизу, поодинокі на схилах, особливо, праворуч, де вони підіймалися рядами разом з терасоподібною забудовою. Ліворуч косогором тяглися стежки, що губились у глухих глицевих лісах. Віддалені лаштунки гір, позаду, при вході в долину, яка на їхньому тлі здавалася вужчою, набули спокійного сіро-голубого, мов шифер, кольору. Здійнявся вечірній вітерець, і стало прохолодно.
— Чесно кажучи, я вже не вважаю це настільки вражаючим, — мовив Ганс Касторп. — Де ж усі оті глетчери, вічні сніги та велетнеподібні гори? Оці, що ми бачимо, як на мене, не такі-то й високі.
— Ні, вони таки високі, — відповів Йоахим, — майже скрізь бачиш межу поширення дерев, вона досить різко виділяється, смереки вище не ростуть, а разом з ними зникає все. Вище он лише скелі. По той бік, праворуч від Шварцгорна, отой от гребінь, там тобі й глетчер, бачиш, он синіє? Не великий, але це глетчер, як і годиться, глетчер Скалетта. У прогалині — Піц Мішель та Тінценгорн, звідси тобі їх не видно, на них завжди лежить сніг, цілий рік.