— У вічнім снігу, — сказав Ганс Касторп.
— Так, якщо хочеш, у вічному. Ні, тут таки високо. Просто ти маєш ураховувати, що тут ми самі на добрячій висоті. Тисяча шістсот метрів над рівнем моря. Тож оцю висоту важко по-справжньому оцінити.
— Так, сюди довелося довго видряпуватись! Мені аж лячно стало, їй-бо. Тисяча шістсот метрів! Це ж якщо порахувати — приблизно п'ять тисяч футів. За все своє життя я ще ніколи так високо не бував. — І Ганс Касторп охоче глибоко вдихнув незнайомого йому повітря. Воно було свіже — ото й усього. Воно не мало запаху, змісту, вологости, легко вдихалося й не збуджувало жодного відчуття.
— Просто вражає, — зауважив він із чемности.
— Так, це повітря знамените. До речі, сьогодні місцевість видається не надто виграшною. Часом вид буває кращим, особливо, коли є сніг. Але якщо постійно дивитися, то пересичуєшся цим ландшафтом. Вір мені, усі ми тут, нагорі, просто вже переситились ним, — сказав Йоахим і скривився, наче від огиди, що видавалося перебільшеним та нестриманим і не надто йому пасувало.
— Ти говориш так дивно, — сказав Ганс Касторп.
— Я говорю дивно? — Йоахим з ноткою стурбованости обернувся до свого двоюрідного брата...
— Ну що ти, перепрошую, просто на мить так мені здалося! — поквапно промовив Ганс Касторп. Він мав на увазі зворот «ми тут, нагорі», який Йоахим ужив уже втретє чи вчетверте і який насторожував Ганса Касторпа й чомусь непокоїв.
— Як бачиш, наш санаторій розташований ще вище, ніж саме містечко, — вів далі Йоахим. — На п'ятдесят метрів. У проспекті написано «сто», але насправді — п'ятдесят. Найвище розташований санаторій «Шацальп», там, по той бік, його звідси не видно. Їм доводиться взимку спускати свої трупи на санях, бо дороги стають непрохідними.
— «Свої трупи»? Ти про що? — вигукнув Ганс Касторп. Та нараз розреготався, голосно й нестримно; його груди здіймались, а дещо зашкарубле на холодному вітрі обличчя скривилося в ледь болісну гримасу. — На санях! І ти ще так спокійно про це говориш! Ти став таки добрим циніком за останні п'ять місяців!
— Нічого тут цинічного, — відповів Йоахим, здвигнувши плечима. — Що тут такого? Трупам однаково байдуже... Зрештою, цілком імовірно, що тут у нас можна стати циніком. Той Беренс, він також старий цинік — знаменита людина, до речі, колишній студент-корпорант і, здається, блискучий хірург, тобі він сподобається. Потім ще є доктор Кроковскі, асистент — розумна голова. У проспекті особливо наголошується на його полі діяльности. Він займається розчленовуванням душі пацієнтів.
— Чим займається? Розчленовуванням душі? Звучить досить гидко! — вигукнув Ганс Касторп, його аж розпирало від сміху. Він уже не міг стриматися: після всього — ще це розчленовування душі, яке добило його вже цілковито. Він так реготав, що сльози текли з-під пальців, якими він прикривався. Йоахим також щиро сміявся — настрій у нього, здається, ще більш піднявсь. Ось так у доброму гуморі хлопці висіли з екіпажу, який наприкінець повільно підкотив їх крутим, дугоподібним під'їздом до порталу міжнародного санаторію «Берґгоф».
Номер 34
Зразу праворуч була консьєрж-ложа, де сидів за телефоном і читав газети портьє, схожий на француза, на ньому була сіра ліврея, як і на тому кульгавому біля вокзалу. Він вийшов їм назустріч і повів через яскраво освітлений хол, ліворуч якого розташовувалися салони для гостей. На ходу Ганс Касторп зазирнув досередини, але кімнати були порожні. Він запитав, де ж мешканці, на що його брат відповів:
— У них процедури лежання на повітрі. Я сьогодні був звільнений, оскільки мав зустріти тебе. А як правило, я також після вечері лежу на балконі.
Цього було досить, щоб Ганс Касторп знову вибухнув сміхом.
— І це правда, в сніг чи дощ ви лежите на балконі? — запитав він тремким голосом...
— Такий припис. Від восьмої до десятої. Ну, давай уже, заходь, подивись на свою кімнату та помий руки.
Вони сіли в електричний ліфт, який обслуговував француз. Підіймаючись, Ганс Касторп протер очі.
— Від сміху я геть утратив сили, — сказав він засапано. — Ти мені такого понарозказував... А розчленовування душі — ну, це вже вершина, це вже занадто. Окрім того, я, здається, трохи таки притомився з дороги. В тебе також ноги мерзнуть? І водночас так пашить обличчя, неприємне почуття. А вечеря вже скоро? Здається, я досить виголодався. Як тут у вас, нагорі, годують пристойно?
Нечутно йшли вони вузьким коридором, ступаючи килимком з кокосової соломи. Бліде світло ширилось із дзвоноподібних світильників з матового скла, що висіли під стелею. Воно ряхтіло на білих, гладеньких, покритих олійною фарбою стінах. Сестра-жалібниця промайнула десь попереду в білому головному уборі й пенсне, шворку якого заклала собі за вухо. Очевидно, належала до протестантської конфесії, у своїй роботі не відчувала справжнього покликання, була допитливою та змученою нудьгою. У двох місцях уздовж коридору на підлозі перед білими, лакованими, нумерованими дверима стояли своєрідні балони, великі, череваті посудини з короткими шийками, запитати про призначення яких Ганс Касторп спершу забув.
— Ось і твоя кімната, — мовив Йоахим. — Номер тридцять чотири. Я — праворуч, а ліворуч — російська подружня пара, треба сказати, поводяться вони трохи зухвало й заголосно, але інакше не випадало. Ну, що скажеш?
Двері були подвійні, з гачками для одягу в тамбурі. Йоахим увімкнув горішнє світло, і в тремтливій ясності кімната постала світлою й затишною, з білими практичними меблями, шпалерами, що миються, з охайним лінолеумом на долівці та лляними фіранками, простими й веселими на сучасний лад. Балконні двері були прочинені, було видно вогні долини й віддалено чутно танцювальну музику. Чемний Йоахим виставив на комоді маленьку вазу з кількома квітками — те, що можна було знайти серед отави, — деревій та дзвіночки, які він сам зірвав на косогорі.
— Мило з твого боку, — промовив Ганс Касторп. — Яка затишна кімната! Вочевидь тут можна приємно перебути кілька тижнів.
— Позавчора тут померла одна американка, — сказав Йоахим. — Беренс уважав, що до твого прибуття кімната вже буде готова. При ній був її наречений, англійський морський офіцер, але він не дуже тримав себе в руках. Щомиті вискакував на коридор, щоб виплакатися, зовсім як хлопчисько. Потім, після гоління, натер собі щоки кремом від холоду, бо сльози його надто пекли. Позавчора ввечері в американки ще сталися два першокласні крововиливи, й то вже був кінець. Але забрали її ще вчора ввечері, й потім тут, звісно, все ґрунтовно обробили формаліном, кажуть, це дуже добрий засіб.
Ганс Касторп сприйняв цю оповідь зі збудженою неуважністю. Закасавши рукави, стояв перед умивальником, нікельовані крани якого виблискували від електричного світла; на акуратно застелене ліжко з білими металевими бильцями він навіть не озирнувся.
— Обробили, ну, чудово, — витираючи руки, промовив він дещо не до ладу, бажаючи продовжити розмову. — Так, метил-альдегід не витримують найвитриваліші бактерії — Н2СО, але від нього в носі крутить, правда ж? Безперечно, су-во-ре дотримання чистоти є необхідною умовою... Цю фразу він вимовив, розділяючи склади, з підкресленою північно-німецькою вимовою, тоді як його брат, з часів свого студентства, призвичаївся до загальнолітературної, отож Ганс Касторп вів далі: — До речі, я хотів ще сказати... Напевне, морський офіцер голився безпечною бритвою, ними можна порізатися швидше, ніж добре направленим бричем, принаймні, в мене склалось таке враження, я вживаю по черзі й те, й те... Ну, і подразнена шкіра від солоної води, звичайно, пече, напевне, він звик на службі користуватися кремом від холоду, мене це не дивує... — Ганс Касторп розбазікував далі, сказав, що в нього в чемодані лежить двісті штук «Марії Манчіні» — його марки сигар, — що митна перевірка була дуже поблажлива, що різні знайомі передають Йоахимові з дому великий привіт. — Тут хіба не опалюється? — вигукнув він зненацька й підскочив помацати труби опалення...