Хлопчик дивився, задерши голову, на вузьку голову діда, що якраз саме схилилася над чашею, як і тої давно проминулої години, про яку він розповідав, і добре відомий стан охопив малого, дивне відчуття напівсну чи то напівостраху, відчуття, ніби щось притягає та водночас змушує залишатися на місці, то була змінність буття, повернення й запаморочлива одноманітність, — це відчуття було відоме йому з попередніх разів, і щоразу він сподівався й бажав, що воно знову заторкне його: частково саме заради цього відчуття він так просив показати йому ту родинну реліквію, що мандрувала, залишаючись на тому самому місці.
Пізніше, вже бувши юнаком, він часто думав про це, і йому здавалося, ніби образ діда закарбувався йому глибше, чіткіше й виразніше, ніж образ власних батьків: що, можливо, було пов'язане з симпатією та духовною спорідненістю, оскільки внук був подібний на діда, як то може бути подібним рожеве хлоп'я до сивочолого, закостенілого, сімдесятип'ятилітнього старця.
Якщо дивитися з суспільної перспективи, то вольова особистість Ганса Лоренца Касторпа опинилася в минулому ще задовго до його відходу в потойбіччя. Він був глибоковіруючим християнином і членом реформаторської громади, послідовно й традиційно настроєний на ущільнення аристократичного суспільного кола, здатного керувати, він важко погоджувався з новим і вперто дотримував своїх поглядів, так ніби жив у чотирнадцятому столітті, коли ремісництво всупереч неослабному опору старої аристократії почало завойовувати своє місце й право голосу в міській управі. Його діяльні роки припадали на десятиліття значного піднесення та різнобічних перемін, десятиліття поступу в форсованому марші, що вимагало від суспільства прояву жертовности й відваги. Але Касторпа не особливо тішило, що дух нового часу святкував гучні та блискучі перемоги. Набагато більше він цінував дідівські звичаї та давні інституції, ніж усі ті карколомні розширення порту та безбожні вигадки великого міста, гальмував та перешкоджав тому новому, де лише міг, і була б його воля, то в управі й посьогодень все лишалося б так ідилічно по-старофранкському, як у його часи його власна контора.
Ось таким чином поставав старий Касторп перед міщанським зором за життя й потому, і хоча юний Ганс Касторп зовсім не розумівся на державних справах, його спокійний, спостережливий дитячий погляд сприймав усе в такому самому світлі — безсловесне, а отже некритичне, здебільшого безпосередньо життєве сприйняття, яке, до речі, й пізніше, у вигляді свідомого спогаду, зберігало свій безсловесний і нерозчленований, безперечно ствердний характер. Що казати, тут діяла симпатія, та прив'язаність до ближнього, та душевна спорідненість, що перескакує через одне покоління й не є аж такою рідкістю. Діти й онуки дивляться на батьків та дідів, аби зачудуватися, й зачудовуються, аби вчитися й розвивати в собі те, що в них уже закладене наперед.
Сенатор Касторп був худорлявий і високий. Роки схилили його спину, але свою сутулість він силкувався долати м'язами, при цьому його губи вже не підтримувалися зубами, а перебували на оголених яснах (оскільки штучну щелепу він уставляв лише до обіднього столу), тож його рот з гідністю й напруженням вигинався донизу, таким чином сенатор намагався приховати, що в нього вже почала тремтіти голова, і така його чітко підтягнута постава й підняте підборіддя, що спиралося на комірець, дуже імпонувало малому Гансові Касторпу.
Йому подобалася також табакерка — то була довгаста позолочена коробочка, виготовлена з черепашого панцира, — саме тому він використовував червоні носові хустинки, кутик яких зазвичай визирав із задньої кишені його сурдута. Ця звичка видавалась явною слабиною, та вона була цілком виправдана через вік, ніби як недогляд, як прояв старечости, який сенатор свідомо й жартома собі дозволяв або ж статечно не усвідомлював, у кожному разі то була єдина така деталь, яку гострий дитячий погляд Ганса Касторпа міг вихопити із зовнішности свого діда. Проте для семи-восьмилітнього, так само як і пізніше для підлітка, щоденна поява діда видавалася взагалі якоюсь несправжньою та недійсною. Насправді він мав зовсім інший вигляд, значно гарніший і рівніший, ніж зазвичай, а саме так, як він здавався на портреті в натуральну величину, що раніше висів у батьківській вітальні, а потім разом з маленьким Гансом Касторпом переїхав у почекальню на еспланаді, де зайняв місце над великою софою, оббитою червоним шовком.
На портреті Ганс Лоренц Касторп поставав у офіційному вбранні члена магістрату — в цьому строгому, ба навіть ритуальному вбранні міщанина з давно проминулого століття, яке шанована й безстрашна громада пронесла крізь віки й зберегла в своїй помпезній ужитковості, аби завдяки церемонійним дійствам перетворювати минуле на сьогодення, а сьогодення — на минуле, проголошуючи таким чином незмінний зв'язок речей та виступаючи почесним гарантом дій, скріплених його підписом. Сенатор Касторп був зображений на повен зріст, стоячи на дорозі, вимощеній червонястою бруківкою на тлі стрільчастого склепіння. Його підборіддя було нахилене, рот — кутиками донизу, голубі розумні очі з темними капшуками вдивляються в далеч, на ньому чорний, нижче колін, сурдут, подібний до мантії, розчахнутий спереду, облямівка оздоблена хутром. З широко скроєних та обшитих по краях верхніх рукавів з пишними буфами визирали нижні рукави з простої матерії, а мереживні манжети закривали його руки до середини пальців. Стрункі старечі ноги були в чорних, шовкових панчохах, у черевиках зі срібними пряжками. На шиї в нього була широка, накрохмалена, тарелеподібна оборка з безліччю складок, спереду нахилена донизу, а з боків підносилася догори, під нею надодачу ще було батистове жабо в складку поверх камізельки. В руці він тримав капелюх старовинного крою з широкими крисами й завуженим вершком.
То був чудовий портрет пензля знаного митця, витриманий з великим смаком у стилі старих майстрів, що пасувало до даного сюжету й будило в глядача різноманітні іспанські, голландські, пізньосередньовічні асоціації. Малий Ганс Касторп часто його розглядав, звичайно сприймаючи не з мистецької, а з більш загальної, ба навіть глибокоемоційної перспективи, й хоча свого діда в такому вигляді хлопець бачив усього один-єдиний раз, під час святкового в'їзду до ратуші, та й то лише на якусь мить, він не міг утриматися, щоб не сприймати, як ми вже казали, отой портретний образ за справжній, тоді як щоденний дід грав роль, так би мовити, дідового заступника, що лише тимчасово й трохи незграбно виконував свою роль. Адже ті відхилення й химерності його щоденного образу ґрунтувалися на якомусь неповноцінному, певно, трохи невмілому підлаштовуванні, крізь яке все одно пробивалися залишки й натяки його справжньої подоби, котрі нічим не можна було затулити. Так, наприклад, високі стоячі комірці здавалися дуже старомодними, але було неможливо так оцінювати найбільш вражаючий елемент одягу — іспанське тарелеподібне жабо, поряд з яким оті комірці видавалися лише імітацією. Подібним чином можна було оцінити й циліндр із незвично загнутими крисами, якого дід надягав на вулицю і якому в істинному образі відповідав крислатий капелюх з портрета, та довгий, у зборку сурдут, істинним прообразом якого малий Ганс Касторп уявляв оторочену хутром мантію.
Та коли одного разу довелося з дідом попрощатися назавжди, в глибині душі Ганс Касторп усвідомлював, що саме тепер дід покоїться в усій повноті та довершеності. То було в залі, тій самій залі, де вони так часто сиділи один навпроти одного за обіднім столом; тепер посеред стола в окантованій сріблом труні, заставленій вінками, лежав Ганс Лоренц Касторп. Він боровсь із запаленням легень, боровся вперто й довго, водночас видавалося, що в теперішньому житті дід перебуває вдома лише завдяки певному пристосуванню, тепер він лежав, чи то переможцем, чи то переможеним, принаймні зі строгим, умиротвореним виразом, із сильно зміненими рисами та загостреним носом, лежав на своєму парадному ложі, по пояс укритий ковдрою, на ній зеленіла пальмова віть, голову підпирала шовкова подушка так, що його підборіддя особливо ефектно було заглиблене у розкішне жабо, між наполовину закритих мереживними манжетами пальців, незважаючи на роблено-природне розташування, годі було приховати холод та відсутність життя; між них було вставлено хрест зі слонової кости, на який, здавалося, він незворушно мружиться з-під опущених повік.