Ганс Касторп на початку хвороби діда часто заходив до нього, та наприкінці вже не бачив його зовсім. Онука всіляко вберігали від виду тієї боротьби, яка, щоправда, загострювалася переважно в нічні години, Ганс Касторп помічав її лише опосередковано, через напружену атмосферу в домі, почервонілі очі старого Фріца, постійні візити лікарів, та останній образ діда, що постав перед ним у залі, який можна було коротко означити таким чином: дід урочисто передолав тимчасове пристосування та нарешті безповоротно повернувся до свого істинного й належного образу — наслідок, гідний схвалення, хоч би як плакав та без упину хитав головою старий Фріц та хоч би як плакав і сам Ганс Касторп. Так само плакав він, дивлячись на свою раптово померлу матір та на незабаром померлого батька, що лежав незворушно й відчужено.
Адже це вже було втретє за такий короткий час, що смерть чинила свій вплив на дух та почуття — особливо на почуття — малого Ганса Касторпа, вигляд смерти був йому вже добре відомий, й так само, як і в перші два рази, проявив він себе достойно й упевнено, зовсім не слабохарактерно, хоча й з природною пригніченістю. Так було й тепер, і навіть ще більшою мірою. Не усвідомлюючи практичних наслідків цієї події для свого життя чи навіть ставлячись до цього з дитинною байдужістю, з тою довірою, що світ таким чи таким чином подбає про нього, перед труною виявляв певну також дитинну стриманість та діловиту увагу, що на третій раз завдяки почуттю та досвіду набували особливого, не за віком дорослого відтінку, не кажучи вже про сльози, спричинені потрясінням та плачем, що перекидався від інших, і були своєрідною протидією. За три-чотири місяці відтоді як помер його батько, він забув смерть; тепер йому знову все пригадалося, і тодішні враження нараз виринули зі всією своєю ні з чим не зрівняною, пронизливою силою.
Виокремлені й сформульовані в словах, вони набули б приблизно такого вигляду: смерть пов'язана з певною побожною, духовною та по-сумному гарною, тобто душевною стороною й водночас із зовсім іншою, прямо-таки протилежною, дуже тілесною, дуже матеріальною, яку не можна назвати ані гарною, ані духовною, ані побожною, ані просто лише сумною. Врочисто-духовний бік виражався у помпезному опорядженні небіжчика, в розкоші квітів та пальмового гілля, що, як відомо, символізує небесний спокій, а ще більше й чіткіше виражався він у хресті поміж мертвими пальцями «колишнього» діда, у благословляючому «Спасителі» Торвальдсена, що стояв у головах труни, та в канделябрах по обидва боки — все досить по-церковному. Точніший та справжній сенс усіх цих заходів можна було виразити думкою про те, що дід нарешті назавжди повернувся до свого справжнього образу. Окрім того, як зауважив малий Ганс Касторп, маса квітів, особливо розмаїття тубероз, мало ще одну мету, а саме, ту іншу сторону, оту ані гарну, ані власне сумну, а, скорше, майже непристойну, низьку тілесну сторону, приналежну до смерти, квіти мали скрасити, відсунути в забуття або не допускати до її усвідомлення.
Саме у зв'язку з цією обставиною мертвий дід видавався таким чужим, урешті не як дід, а воскова лялька людського зросту, яку смерть підсунула замість його особи і з якою відбувались усі ці благочинні та почесні дії. Той, хто там лежав, чи, краще, те, що там лежало, було, власне, не дідом, а лише оболонкою, яка, за висловом Ганса Касторпа, була не з воску, а зі свого власного матеріалу, лише з матеріалу: саме це було тим непристойним і вже майже не сумним — сумним настільки, наскільки такими можуть бути речі, що мають відношення до тіла і лише до нього. Маленький Ганс Касторп дивився на восково-жовтий, гладенький та твердий, мов сир, матеріал, з якого складалася ця людського зросту лялька смерти, обличчя та руки колишнього діда. На нерухоме чоло саме сіла муха й почала туди-сюди рухати своїм хобітком. Старий Фріц обережно зігнав її, при цьому намагаючись не торкнутися чола й статечно насупивши обличчя, так, ніби він і знати не хотів про те, що він там робить — той вираз благопристойности, очевидно, був пов'язаний з тим, що дід був лише тілом і не більше; відлетівши вбік, муха знову сіла, цього разу на дідові пальці, поряд з хрестом зі слонової кости. Поки це відбувалось, Гансові Касторпу здалося ще чіткіше, ніж дотепер, ніби він відчуває вже знані, ледь помітні, але дуже своєрідні випари, що на його сором нагадували одного шкільного товариша з нав'язливим неприємним віддихом, якого всі уникали, ці випари перебивали запах тубероз, попри всю їхню пишність.
Ганс Касторп неодноразово стояв біля тіла: вперше — сам зі старим Фріцом, удруге — разом з двоюрідним дідом, виноторгівцем Тінаппелем та з обома дядьками, Джеймсом і Петером, а потім і втретє, коли група по-недільному одягнених портових робітників завмерла на мить перед відкритою труною, щоб попрощатися з главою фірми «Касторп та Син». Потім був похорон, зала виповнилася людьми, і пастор Буґенгаґен з церкви Святого Михаїла, той самий, що хрестив Ганса Касторпа, зодягнений у пишне жабо, проголосив заупокійне казання й потому сів у перший екіпаж, за яким тягся довгий-предовгий хвіст процесії, та по-дружньому бесідував з Гансом Касторпом. Так проминув і цей відтинок життя, й Ганс Касторп незабаром після того переїхав до іншого дому й опинився в новому оточенні — вже вдруге за своє таке коротке життя.
У Тінаппеля.
А також про моральне самопочуття Ганса Касторпа
Та зміни були йому не на шкоду: він опинився в домі консула Тінаппеля, призначеного Гансовим опікуном, і там його ні в чому не обділяли: ані власну особу, ані стосовно підтримки його подальших інтересів, про які йому ще нічого не було відомо. Адже консул Тінаппель, материн дядько, був розпорядником спадщини Касторпів, він провів продаж нерухомости, взяв у свої руки ліквідацію фірми «Касторп та Син, Імпорт-Експорт», із того всього він одержав ще близько чотирьохсот тисяч марок до спадку Ганса Касторпа, які консул Тінаппель уклав у надійні папери, що відповідали законові про опіку, при цьому, не вступаючи в конфлікт зі своїми родинними почуттями, на початку кожного кварталу брав на свої витрати два проценти комісійних з процентів усієї суми.
Будинок Тінаппелів стояв у глибині саду по вулиці Гарвестегудер-веґ і виходив вікнами на газон, на якому не терпіли ані бур'янинки, далі розлігся громадський розарій, а ще далі була річка. Щоранку, добряче поснідавши, консул ішов пішки до свого бюро в Старому місті, щоб хоч трохи розійтися, адже часом він страждав на застій крови в голові; таким самим чином він повертавсь о п'ятій вечора додому, після чого у Тінаппелів відбувався обід за всіма правилами. Консул був огрядною людиною, носив одяг з найкращих англійських тканин, мав блякло-голубі пукасті очі, що ховалися за золоченими окулярами, масивний ніс, сиву моряцьку борідку та сяючий діамант на товстому мізинці лівої руки. Дружина вже давно померла. В нього було двоє синів, Петер та Джеймс, один з яких служив на флоті та рідко бував удома, а другий займався з батьком виноторгівлею й мав успадкувати фірму. Домашнє господарство вже багато років вела донька одного ювеліра з Альтона, вся в накрохмалених білих рюшах та з циліндричними зап'ястками. Вона стежила, щоб на сніданок та вечерю завжди було достатньо холодних закусок, крабів та лососю, вугрів, гусячої грудки та томатного кетчупу до ростбіфу, пильнувала за прислугою на час, коли особистий слуга консула був у пана, окрім того, наскільки могла, заміняла малому Гансові Касторпу матір.
Ганс Касторп зростав у недоброму кліматі, на вітрах, серед туманів, зростав, так би мовити, у жовтому гумовому дощовику, але загалом почував себе досить бадьоро. Дещо недокрівним був він з самого початку, про це казав і доктор Гайдекінд і рекомендував йому на щоденний третій сніданок після школи добру склянку портеру — як відомо, калорійний напій, якому доктор Гайдекінд приписував кровотворні властивості та який, принаймні, помітним чином тамував певні схильності Ганса Касторпа — те, що консул називав «кунянням», коли хлопець з відвислою щелепою замріяно дивився в порожнечу, не маючи при цьому жодних сформованих думок, тож напій давав йому живильний поштовх, виводячи з такого стану. А втім, Ганс Касторп був здоровим і цілком нормальним, був пристойним тенісистом та веслярем, хоча замість веслування літніми вечорами він охочіше сидів на терасі уленгорстівського причалу під музику та за добрими напоями й споглядав освітлені човни, поміж якими ряхтливою водою пропливали лебеді; коли ж він говорив, його слова звучали розважливо, зрозуміло, дещо поверхово та однотонно, з притиском північнонімецької говірки, та навіть досить було поглянути на нього, звернути увагу на його світлочубо-коректний вигляд, його акуратно пострижене волосся, позначене старовинною зачіскою, вигляд, у якому вспадкована й підсвідома зарозумілість виражалася в образі певної сухуватої сонливости, тож ніхто не мав би тут сумніву, що цей Ганс Касторп є непідробним і правдивим витвором тутешнього ґрунту й сидить на належному місці, — сам він, якби хотів себе перевірити з цього приводу, не сумнівався б ані на мить.