Атмосфера великого портового міста, ця волога атмосфера світового крамарства та статку — саме таким було те повітря, яким дихав його рід, Ганс Касторп удихав його з глибоким розумінням, сприймав як належне, ще й з великою приємністю. Вдихаючи випари води, вугілля й мазуту, різкі запахи нагромаджених колоніальних товарів, він бачив на портовій набережній велетенські парові крани, що нагадували спокій, розум та неймовірну силу слонів, переносячи тоннами мішки, паки, ящики, бочки й сулії з черев завмерлих у спокої кораблів і вантажачи все це до залізничних вагонів та припортових складів. Він бачив комерсантів у жовтих гумових плащах, таких, як і в нього самого, що під полудень струмували до біржі, де, власне, наскільки він знав, у першу чергу йшлося про те, щоб якомога швидше знайти привід терміново розіслати запрошення до великої званої вечері, аби таким чином відстрочити кредит. Він бачив (пізніше це виявиться його сферою особливої зацікавлености) метушню на верфях, бачив поставлені там у доки мамонтоподібні тіла пароплавів, що плавали до Африки та Азії, високі як башти, з оголеними кілем та гвинтом на товстелезних, мов колоди, підпірках у всій своїй велетенській безпорадності на суходолі, вкриті карликовою армією робітників, які драять, гамселять і покривають фарбою, бачив як височать над дахами елінгів огорнуті димчастим туманом кістяки шпангоутів, з яких поставали кораблі, інженери з кресленнями та таблицями Ленца в руках давали вказівки робітникам, — то все були сцени, знайомі для Ганса Касторпа з юности, вони будили в ньому відчуття затишно-домашньої належности, відчуття, які досягали свого піку особливо за тих обставин, коли він недільними ранками снідав з Джеймсом Тінаппелем або зі своїм двоюрідним братом Цімсеном — Йоахимом Цімсеном, снідав у Альстерському павільйоні теплими кружальцями копченого м'яса, запиваючи склянкою старого портвейну, після чого, відкинувшись на спинку стільця, зосереджено затягався сигарою. Адже якраз тоді він був самим собою, людиною, для якої життя приносить задоволення, і, незважаючи на свою тендітну, недокрівну зовнішність, ніжно й міцно, як немовля в розкошах материнської груді, полюбляв прості насолоди життя.
Комфортно й не без гідности, ніс він на своїх плечах високу цивілізацію, яку пануюча еліта міської демократії, що жила з комерції, передавала в спадок своїм дітям. Він купався в цій атмосфері як немовля й одягавсь лише від такого кравця, який заручився довірою молодих людей його кола. Невеликим, старанно дібраним запасом білизни, схованим у його шафі англійського пошибу, найкращим чином опікувалася Шаллайн; ще коли Ганс Касторп студіював поза Гамбургом, він регулярно посилав свій одяг додому для чищення й приведення до ладу (оскільки, на його думку, окрім Гамбурга в усій країні не розуміються на прасуванні), а шерхке місце на манжеті однієї з його улюблених кольорових сорочок могло б викликати в нього гостре почуття дискомфорту. Його руки, хоча й не надто аристократичні формою, мали доглянуту, свіжу шкіру, прикрашені на одному пальці платиновим колечком-ланцюжком, а на іншому — успадкованим від діда перетнем з печаткою, його зуби, які були дещо крихкими й уже зазнали численних пошкоджень, були підправлені золотом.
Коли він стояв чи йшов, то ледь нахилявся вперед, що надавало йому не надто стрункого вигляду; проте його постава за столом була бездоганною. Він чемно повертався тулубом до сусіда, з яким вів бесіду (дохідливо та з легким діалектним забарвленням), його лікті злегка торкалися стола, коли він розробляв свій шматок птиці або ж спритно діставав рожеве м'ясо з омарової клешні спеціально для цього призначеним столовим прибором. Його першою потребою по закінченні трапези була мисочка з ароматизованою водою для споліскування пальців, другою — російська сигарета, що не пройшла через митницю і яку він дістав «з-під поли» шляхом невеличкої безпечної махінації. Вона передувала сигарі, особливо смаковитій бременській марці «Марія Манчіні», про яку ще буде мова, а пряний смак якої так заспокійливо поєднувався зі смаком кави. Ганс Касторп убезпечив свої тютюнові запаси від шкідливих упливів парового опалення, перенісши їх на зберігання в підвал, куди щоранку спускався, аби заповнити свій портсигар денним запасом. Масло він уживав лише пересилюючи себе, йому подавали його одним шматком, а не так, як раніше, у формі дрібних кульок.
Кожному видно, що ми намагаємося згадати про все, що могло бути на його користь, а наші судження про нього не є надто різкими. Ми робимо його ані кращим, ані гіршим, ніж він був. Ганс Касторп не був ані генієм, ані телепнем, і якщо для його характеристики ми не вживаємо слово «посередній», то це лише з причин, які не мають нічого спільного з його розумовими здібностями й ще менше — з його скромною особою, а саме через повагу до його долі, якій ми схильні приписувати певне надособове значення. Його розумові здібності цілком відповідали вимогам реальної гімназії, і при цьому він не перенапружувався, загалом жодні обставини, жодні завдання, що його чекали, не могли змусити його до надмірних зусиль: не так через те, що він боявся собі нашкодити, як через те, що він не бачив жодних причин для такої перенапруги, точніше — жодної нагальної причини; й, можливо, саме тому нам не хочеться називати його «посереднім», оскільки він певним чином допускав брак подібних причин.
Людина живе не лише своїм приватним життям індивіда, а, свідомо чи несвідомо, також і життям своєї епохи, сучасности, і навіть якщо вона розглядає основи свого існування як безпосередньо дані й самоочевидні, а від бажання поглянути на них критично, віддалена настільки, наскільки насправді був віддаленим наш Ганс Касторп — все одно, цілком можливо, що Ганс Касторп таки відчував неясний вплив на його моральний стан деяких недоліків суспільства. Окрема людина бачить перед собою певні особисті цілі, причини, надії, сподівання, з яких одержує імпульс до великого напруження сил та до дії; коли безособове навколо нього, сам час, незважаючи на всю життєву активність, у принципі позбавляє надій та сподівань, коли час потайки зображує перед людиною її життя як безнадійне, безперспективне й безпорадне, й коли на свідомо чи несвідомо сформульоване запитання щодо останнього, надособистісного, безперечного сенсу всього напруження сил та діяльности відповіддю є глухе мовчання, тоді, саме коли йдеться про людей порядних, майже неможливо уникнути очевидного паралізуючого впливу такого відчуття; на шляху через душевно-моральне воно може передатися так само й на фізичну та органічну сферу індивіда. Прояв особливо визначної здатности, що виходить за рамки однозначно даного, й полягає в ігноруванні браку задовільної відповіді часу на запитання «Заради чого?», можливий або завдяки моральній окремішності й безпосередності, що трапляється рідко й має героїчну природу, або ж завдяки дуже міцній життєвій силі. У випадку з Гансом Касторпом не було ні першого, ані другого, тож він справді таки був посереднім, хоча і в дуже благородному сенсі.