З великою елегантністю Сеттембріні нараз передолав невдоволення чи то збентеженість, виявлену ним при зустрічі з хлопцями. Він здавався в чудовому настрої та, знайомлячи їх, весело жартував — так, наприклад, відрекомендував їм Нафту як «princeps scholasticorum»[11].
— Радість, — промовив він, — «панує в храмі моєї душі» — за висловом Аретіно, й це заслуга весни, весни, яку він особливо цінує. Панове знають, що в нього достатньо накипіло на серці проти цього світу, тут, нагорі, він уже не раз давав волю своїм почуттям. Та слава гірській весні! Вона здатна тимчасово примирити його з усіма жахливостями цих місць. Вона не збиває з пантелику і не викликає подратування, як весна на рівнині. Жодного прихованого кипіння! Жодних вологих випарів, жодної туманної задухи! Навпаки — ясність, сухість, прозорість та гіркувата привабливість. Ось що йому до душі, ось що справді потрясає!
Вони йшли нерівною шеренгою, тримаючись наскільки можливо поряд, та коли назустріч траплялися перехожі, правофланговий Сеттембріні був змушений відходити на дорогу, незабаром їхній стрій зруйнувався, оскільки хтось увесь час то відставав, то сторонився, наприклад, Нафта, який тримався ліворуч, або Ганс Касторп, що крокував між гуманістом та своїм братом Йоахимом. Нафта рвучко розсміявся своїм глухуватим від нежиті голосом, що звучав, мов надтріснута тарілка, коли по ній стукають кісточками пальців. Кивнувши на Сеттембріні, він сказав, розтягуючи слова:
— Зразу видно вольтер'янця, раціоналіста. Він славить природу за те, що навіть при найкращій нагоді вона не збиває нас з пантелику містичним туманом, а дотримується класичної сухости. До речі, як буде латиною «волога»?
— Humor, — кинув Сеттембріні через ліве плече. — А гумор нашого професора в його поглядах на природу полягає в тому, що він, за прикладом святої Катерини Сієнської, згадує про рани Христові, коли бачить червоні примули.
— Це було б скорше дотепно, ніж гумористично. Адже там до природи долучається дух. А природа його потребує.
— Природа, — сказав Сеттембріні, притишивши голос і вже не так через плече, як просто вбік, — не потребує вашого духу. Вона сама по собі дух.
— І вам не обрид ваш монізм?
— А, отже ви визнаєте, що лише заради розваги вносите розлад у світобудову, відриваєте Бога від природи!
— Дуже цікаво: ви називаєте потягом до розваг те, що я маю на увазі, коли кажу: «пристрасть і дух».
— Подумати тільки, що, користуючись такими великими словами для таких легковажних потреб, ви ще мене називаєте балакуном!
— Ви наполягаєте на тому, що дух означає легковажність. Але дух не винний у тому, що він є первинно дуалістичним. Дуалізм, антитеза — ось рушійний, пристрасний, діалектичний, дотепний принцип. Бачити світ розділеним на ворожі начала — ось що таке дух. А будь-який монізм нудний. Solet Aristoteles quaerere pugnam[12].
— Арістотелю? Арістотель переніс реальність загальних ідей на індивідуальні явища. Це пантеїзм.
— Хибно! Визнаючи об'єктивність одиничного, переносячи суть речей із загального на часткове явище, як то робили послідовники Арістотеля — Тома Аквінський та Бонавентура, — ви відділяєте світ од його вищої ідеї, ставите світ поза Богом, а Бога робите трансцендентним. Це класичне середньовіччя, шановний добродію.
— Класичне середньовіччя — чудовий вислів!
— Перепрошую, але я вживаю поняття «класичне» там, де воно є доречним, тобто в тих випадках, коли ідея досягає досконалости. Антика не завжди була класичною. А я помічаю, що ви не зносите... вільного поводження з категоріями, не сприймаєте абсолюту, зокрема й абсолютного духу. Ви хочете, щоб дух був тотожним демократичному поступові.
— Сподіваюся, ми обидва поділяємо думку, що дух, хоч би яким був він абсолютним, ніколи не може стати на захист реакції.
— Проте він завжди стоїть на захисті свободи!
— Проте? Свобода є законом людської любови, а зовсім не нігілізму та злости.
— Яких ви, напевне, побоюєтесь.
Сеттембріні махнув рукою. Сутичка ввірвалася. Йоахим з подивом позирав то на одного, то на другого, а Ганс Касторп, здивовано звівши брови, дивився собі під ноги. Нафта говорив різко та безапеляційно, хоча саме він виступав за свободу в найширшому розумінні. Його манера, заперечуючи, казати слово «хибно!», причому звук «х» він вимовляв спершу випинаючи, а потім стискаючи губи, була досить неприємною. Сеттембріні заперечував частково жартома, частково з благородною запальністю, особливо коли закликав не забувати про спільність певних поглядів. І тільки тоді, коли Нафта замовк, він вирішив детальніше ознайомити хлопців з особою незнайомця, небезпідставно вважаючи, що їхня суперечка викликала цікавість, і вважаючи за потрібне цю цікавість задовольнити. Нафта не втручався, залишаючи це поза увагою. Його знайомий, пояснив Сеттембріні, за італійським звичаєм урочисто наголошуючи на науковому званні, — професор давніх мов у старших класах гімназії Фрідеріціанум. Доля професора схожа з долею Сеттембріні. Приїхавши сюди на лікування п'ять років тому і переконавшись у тому, що він потребує тривалого перебування в горах, він залишив санаторій та влаштувався приватним чином у того самого дамського кравця Лукачека. Видатного латиніста, вихованця орденської школи, як він дещо розпливчасто висловився, не забарився запросити на посаду доцента місцевий середній навчальний заклад, окрасою якого він є тепер. Словом, Сеттембріні всіляко вихваляв потворного Нафту, хоча щойно мав з ним ледь не словесну дуель, і до того ж суперечка, що нагадувала дуель, тут-таки відновилася.
Опісля Сеттембріні став знайомити Нафту з братами, причому з'ясувалося, що він уже раніше йому про них розповідав.
— Це той самий молодий інженер, що приїхав на три тижні і в якого надвірний радник Беренс виявив одну плямку, — сказав він, — а це — надія прусської армії, лейтенант Цімсен. — Й італієць завів мову про бунтівні настрої Йоахима і про те, що той мріє від'їхати звідси, додавши, що, безперечно, образив би інженера, не припустивши в ньому такого самого нетерплячого прагнення якомога скоріше повернутися до своєї роботи.
Нафта скривився:
— У вас, панове, дуже красномовний опікун. Не хочу сумніватися в тому, що він правильно тлумачить ваші думки та бажання. Робота, робота... ясна річ, він зразу зробить з мене ворога людства, inimicus humanae naturae, якщо я наважуся нагадати про часи, коли, граючи на цій сурмі, він ніяк би не досяг бажаного ефекту, про часи, коли незрівнянно вище ставили абсолютно протилежний ідеал. Бернард Клервоський, наприклад, учив про інші щаблі досконалости, які панові Лодовіко навіть у сні не снилися. Й хочете знати, які саме? Найнижчий щабель знаходився у нього на «млині», другий — на «ниві», третій і найдостойніший — не слухайте, Сеттембріні — на «ложі відпочинку». «Млин» є символом життя в миру, непогано сказано! «Нива» — душа мирянина, яку обробляє проповідник та духовний наставник. Це вже вищий щабель. А на ложі...
— Досить! Ми знаємо! — вигукнув Сеттембріні. — Тепер він візьметься доводити вам, панове, всю користь та сенс постелі.
— Я не уявляв собі, Лодовіко, що ви такий делікатний. Коли бачиш, як ви підморгуєте дівчатам... Де ж ваша язичницька безпосередність? Отже, ложе — це місце співжиття закоханого з предметом пристрасти та символ споглядальної відсторонености від світу й усього живого, співжиття з Богом.
— Фе! Andante, andante![13] — ледь не плачучи, запротестував італієць.
Усі засміялися. Після чого Сеттембріні з гідністю вів далі:
— Е, ні, я європеєць, людина Заходу. А ваша ієрархічна драбина — то справжнісінький Схід. Схід цурається будь-якої діяльности. Лао Цзи вчив, що бездіяльність є найкориснішою справою на світі. Якби всі люди відмовилися від діяльности, на землі запанував би мир та щастя. Ось вам ваше співжиття.
— Ви так гадаєте? А як же бути із західною містикою? З квієтизмом, до представників якого неможливо не зарахувати Фенелона — він учив, що будь-яка дія є гріховною, оскільки прагнути до дії — означає ображати Бога, який один воліє діяти. Я цитую засади вчення Моліноса. Ні, очевидно, духовна властивість віднаходити блаженство в спокої притаманна не лише Сходові, а дуже поширена серед людей.