Отже, вона підслуховувала!
Дівчина зашарілась; а присутні, відчувши справжнє полегшення від того, що їй стало соромно, хором стали її картати. Але вона заперечила: та ні, ні, нічого подібного! Не підслуховувала вона з-за дверей, слово чести!
Не підслуховувала з-за дверей?
«О, ні, перепрошую!» — вона чує тут у кімнаті, коли заходить, не може не чути.
Не може? Чує в кімнаті?
Так, їй мовби хто нашіптує на вухо, казала Еллі. Нашіптує, що треба зробити, — тихо, але досить ясно й чітко.
То було очевидне зізнання. Еллі певним чином почувалася винною — адже обманювала. Треба було сказати наперед, що вона для такої гри не годиться, адже їй усе нашіптують. І будь-яке змагання цілком утрачає людський сенс, якщо один із конкурентів наділений надприродними перевагами. Зі спортивного погляду Еллі ніби як дискваліфікувалась, але так, що в багатьох, хто чув її зізнання, мурашки по спині забігали. Багато хто став негайно вимагати доктора Кроковскі. Пішли по нього, й він прибув: кремезний, життєрадісно усміхнений, він зразу второпав, у чому справа, і всім своїм єством мовби закликав до бадьорої довіри. Захлинаючись, йому розповіли, що виявилося щось цілком ненормальне, з'явилася всевидюща особа, дівчина, що чує голоси. Ну й ну! Й що ж далі? Спокійно, шановні друзі! Зараз подивимось! То була його сфера — хистка та в'язка для всіх, як трясовина — та він рухався в ній з упевненістю й співчуттям. Кроковскі заходився розпитувати, просив розповісти якомога детальніше. Отакої! «Значить, ось ви яка, моя дитино!» Й він, як то охоче робив кожен, поклав дівчиськові руку на голову. Є всі підстави до інтересу, але зовсім нема чого жахатись. Учений заглибився своїм пильним поглядом екзотичних карих очей у ясні, чисті очі Еллі Бранд і став м'яко проводити рукою від її маківки до плеча та вздовж руки. Вона покірно й дедалі покірніше відповідала на його погляд, дивилася на нього все більше знизу вгору, оскільки голова її повільно опускалася на груди й на плече. Коли її погляд від сонливости почав згасати, він зробив перед її обличчям невимушений рух, ніби щось підіймаючи, потім оголосив, що все гаразд, і рекомендував усьому схвильованому товариству перейти до вечірньої процедури лежання, за винятком Еллі Бранд, з якою хотів, за його словами, ще трохи «побалакати».
Побалакати! Можна собі лиш уявити, що то будуть за балачки! Всім стало кепсько від цього улюбленого слівця веселого колеги Кроковскі. Кожному здалося, що на нього повіяло холодом, не виключаючи й Ганса Касторпа, який із запізненням умостивсь у своєму надзвичайно зручному шезлонгу й пригадав, як під час недостойної діяльности Еллі та соромливих пояснень, які за цим слідували, в нього буквально підлога захиталася під ногами і його занудило, він відчув якийсь суто фізичний переляк, так ніби з ним стався несильний напад морської хвороби. Йому ніколи не доводилося переживати землетрус, але він вирішив, що з ним, напевне, пов'язане саме таке почуття особливого переляку, до того ж потойбічні здібності Еллі Бранд збуджували його цікавість, — цікавість, у якій крилося передчуття цілковитої безнадії, усвідомлення недоступности тієї духовної сфери, яку вона шукала навпомацки, а звідси й сумнів — чи справді та цікавість лише марнотна, чи не міститься в ній щось гріховне; зрештою, це не перешкоджало їй залишитися тим, чим вона таки була, а саме — цікавістю. Як будь-хто інший, Ганс Касторп за своє життя не раз чув про таємну чи надприродну сторону явищ, ми вже згадували про двоюрідну бабусю, наділену даром ясновидіння, й про те, що до нього дійшов меланхолійний переказ про неї. Але з отим світом, існування якого Ганс Касторп був готовий теоретично й цілком безпристрасно допустити, він ще ніколи не стикався так близько, ніколи не пізнавав його через практичний досвід і тепер чинив опір такому досвіду, не сприймав його з позиції доброго смаку, естетики, людської гордости — якщо можна так високопарно висловитися стосовно нашого скромного героя, й це неприйняття було майже так само сильним, як і цікавість, що його хвилювала. Він передчував, ніби знав наперед, цілком ясно й однозначно, що цей досвід, хоч би як він розгортався, назавжди залишиться позбавленим смаку, невиразним, таким, що принижує людську гідність. І все-таки він просто рвався спізнати його. Він розумів, що «марнотне» чи «гріховне» — то вже сама по собі хибна альтернатива, та жодної альтернативи й не було, ці поняття, по суті, були тим самим. І що духовна безнадійність є лише позаморальною формою, щоб виразити те, що є забороненим. Та оте placet experiri, яке прищепив Гансові Касторпу той, хто такі спроби засудив би найрішучішим чином, міцно загніздилося в його думках; урешті його мораллю стала цікавість, нестримна цікавість мандрівця під час освітньої подорожі; і, заторкнувши таємницю індивідуальности, вона готова була тепер скеруватися на нові сфери, що відкривалися їй зовсім поруч, причому в цій цікавості було навіть щось військове, оскільки вона не відступала перед забороненим, коли воно ставало на її шляху. Тож Ганс Касторп вирішив бути на своєму посту й не відходити вбік наразі, якщо з Еллі трапляться ще якісь пригоди.
Доктор Кроковскі наклав сувору заборону на будь-які любительські експерименти, пов'язані з таємничими здібностями панни Бранд. Він немов би конфіскував дівчину для наукових досліджень, проводив з нею сеанси в своєму психоаналітичному кабінеті, гіпнотизував її й, за чутками, намагався розвинути її затаєні здібності, вивчити попереднє душевне життя. Зрештою, те саме робила й Терміна Клеефельд, приятелька й патронеса, яка по-материнськи її опікала, вона багато чого вивідала в Еллі під страшним секретом і під таким самим страшним секретом поширювала санаторієм, аж до кімнатки консьєржа. Так, наприклад, вона дізналася, що той чи те, що під час гри підказувало дівчині придумане іншими завдання, називалося Гольґером — то був такий юнак, що звався Гольґер, добре знайомий їй spirit[115], істота, що існувала відокремлено, в ефірі, своєрідний дух-охоронець юної Еллі. Отже, це він відкрив їй те, що інші задумали стосовно дрібки соли та гри на роялі вказівним пальцем прокурора Параванта? — Так, він шепнув їй на вухо, ніжно торкаючись примарними губами, так що було лоскітно й хотілося посміхнутись. — Напевне, їй було дуже приємно, коли вона вчилася в школі й він підказував їй відповідь, якщо вона не знала уроку? Але Еллі змовчала. Напевне, цього Гольґерові робити не дозволялося, відповіла вона згодом. У такі серйозні справи йому заборонено втручатися, та він і сам, напевне, до ладу не знав шкільних відповідей.
Потім з'ясувалося, що в Еллі змалечку, щоправда, з великими перервами, бували видива, зримі та незримі. — Як то розуміти: незримі видива? — Ось, наприклад, як то колись трапилося. Тоді їй минало шістнадцятий, вона сиділа сама у вітальні за круглим столом та займалася рукоділлям, ще було завидна, а поряд на килимку лежав батьків дог, сука Фрая. Стіл був накритий строкатою турецькою хусткою, ну, такі носять, згорнувши їх трикутником, старі жінки. Хустка була постелена навскоси, а кутики лежали на столі. Та нараз Еллен побачила, як кутик скатертини, що лежав навпроти неї, став повільно згортатися; беззвучно, акуратно та рівномірно й дійшов майже до середини столу, так що утворилася вже досить довга трубка; й поки це відбувалось, Фрая раптом схопилася, шерсть стала дибки, передніми лапами вона вперлася в підлогу, присіла, а потім, виючи, кинулася в іншу кімнату, забилась під диван, і потім цілий рік її неможливо було примусити зайти до вітальні.
Панна Клеефельд запитала, чи то Гольґер згорнув турецьку хустку. Та Еллі того не знала. — А як вона собі пояснила цю пригоду? — Оскільки це ніяк не можна було пояснити, то Еллі і не намагалася. — Чи повідомила вона своїх батьків? — Ні. — То було дивно. Хоча, зрештою, нічого поганого не сталося, та в Еллі все-таки було таке відчуття, що і в цьому випадку, і в інших подібних випадках їй краще мовчати і пам'ятати про них, як про сувору, соромливу таємницю. — Чи це її дуже пригнічувало? — Ні, не дуже. Та і що може тут так особливо пригнічувати, якщо без причини згортається скатертина? Але бувало й інакше, таке, що справді її пригнічувало, ось приклад.