— Красиві темні, темні кучері, — відповідав келих, причому навіть двічі набрав слово «темні». Присутні пожвавішали. Дами стали відверто висловлювати свою закоханість. У напрямку до стелі вони посилали повітряні поцілунки. Доктор Тін Фу, хихикнувши, зауважив, що містер Гольґер видається йому досить самозакоханим.
Але тут келих ніби сказився! Він люто забігав столом, злісно загойдався, перекинувсь і скотився на коліна до пані Штер, а та витріщилася на нього, пополотнівши від жаху й розчепіривши пальці. Перепросивши, його обережно поклали на місце. А китайця вилаяли. Як міг він дозволити собі таку зухвалість? Ось що тепер з того вийшло! А що коли розлючений Гольґер утече й не скаже більше жодного слова? Келих стали всіляко вмовляти. Може, він хоче скласти якогось вірша? Адже він був поетом, коли ще не ширяв серед швидкоплинної довготривалости. Ох, як всі вони мріють почути його вірші! Це була б така насолода для душі!
І що ж, чемний келих ударив «так». І в тому, як ударив, чулась якась примирлива доброзичливість. Потім дух Гольґера взявся складати вірші й складав ретельно, не кваплячись і не задумуючись, — це тривало без кінця, здавалося, його вже ніколи не вдасться спинити! То були дивовижні вірші, які він проголошував мовби черевомовець, а присутні захоплено повторювали за ним — ніби якась магічна імпровізація, розпливчаста як морська далечінь, і у віршах переважно йшлося про море: вузьким берегом стелиться з моря туман, у просторих бухтах острова з крутими схилами дюн. Погляньте на далеч морську, зелену, безмежну, що губиться, танучи в вічності, а поміж туманними пасмами, у сяйві оксамитному й молочному вечірнє сонце забарилось на літньому небі. Та чиї вуста розкажуть, як тремтіння сріберне хвиль перейшло в перламутровий полиск — у несказанні бліді відсвіти опалових переливів, і як море, вкрившись імлою, видалось місячним каменем... Ох, так народилися чари, і так пропали ті чари нараз. Море заснуло. Та відблиски західні погасли не скрізь. До глупої ночі не буде пітьми. Примарне сяйво серед соснового лісу на дюнах, і пісок блідий біліє як сніг. Хіба то не ліс зимовий? Десь трісне гілка, і, розірвавши мовчання, чується помах важкий крил совиних. О, будь нам притулком у пізнюю пору. Як м'яко ступаємо, як тихо тут уночі. Й море повільно зітхає, десь там у глибочині, й щось там усе шепоче в глибокому сні. Його побачити знову тобі кортить? Тож ходімо до дюнових схилів, подібних на льодовики, піднімімось м'яким, покірним піском, струминкою прохолодною затече він тобі в черевик. Крутим косогором закушеним дорога веде до узбережного камінюччя, і досі ще ледь мріють на танучім обрії залишки дня. Тож сідай-но тут на пісок! Який він смертельно прохолодний, м'який, розсипчастий та шовковистий. Затиснутий у твоїй руці, ллється, мовби тонкий безбарвний промінь, і ось уже поряд з тобою виріс крихітний горбик. Чи пізнаєш ти цей струмінь? Так само безгучно біжить пісок крізь горло вузьке годинника піщаного — того точного, крихкого приладу — єдиної прикраси в келії пустельника. Розгорнута книжка, череп на столі, а на підставці, в легкій рамі, подвійний пухир із дутого скла, і жменя піску, що його взято у вічності, він тече, так час, лякаючи таємницею, таємно й поквапно жене свою сутність...
Ось таким був дух Гольґера в своїх «ліричних» імпровізаціях, прямуючи за химерним летом думки, він перейшов од рідного моря до келії пустельника, до вимірювача його споглядання, і ще до багато чого людського та божественного, що викликало безмежний подив у присутніх, коли вони ловили слова духа й заледве встигали вставляти слова захопленого схвалення та захвату, так швидко той імпровізував, — ніби зиґзаґами, — ввесь час уперед, від одного образу до наступного; лірик ніяк не міг спинити потік своєї творчости, — минула вже ціла година, а та поезія, здавалося, так і не матиме кінця, мова йшла й про материнську любов, і про перший поцілунок закоханих, про терновий вінок страждання та про господню батьківську доброту й суворість, поезія та заглиблювалась у діяльність живих істот, губилася в глибині часу, віддалених краях та зоряних просторах, в одному місці була навіть згадка про халдеїв та знаки Зодіаку, ця творчість тривала б ціленьку ніч, та змовники врешті зняли пальці з келиха і, висловивши Гольґеру свою глибоку вдячність, заявили, що на сьогодні вже досить; проте все це було невимовно прекрасним і надзвичайно шкода, що ніхто не записував, тому вірші, складені Гольґером, звичайно, забудуться, навіть тепер уже почали вислизати з пам'яті, адже вони так само нестійкі, як і будь-який сон. Наступного разу треба буде вчасно подбати про запис і переглянути вірші, записані чорним по білому, у певній послідовності та зв'язку; а тепер, до того як Гольґер повернеться до спокою швидкої довготривалости, буде добре і дуже люб'язно з його боку, якщо він дасть відповідь на деякі конкретні запитання — ми не кажемо наперед як, але чи не буде він таким ласкавим і не висловить свою принципову згоду?
— Так, — прозвучало у відповідь. І тут усі трохи розгубилися — про що ж таки його запитати? Цілком як у казці, коли фея або чарівник дозволяють поставити запитання, а ти боїшся проґавити найважливіше. Стосовно життя та майбутнього багато чого здавалося дуже цікавим та важливим, тому вибір запитання був пов'язаний з великою відповідальністю. Проте ніхто не наважувався, й Ганс Касторп, торкаючись пальцем правої руки келиха й підперши щоку кулаком лівої, сказав, що хотів би дізнатися, скільки часу він має тут перебути, замість трьох тижнів, призначених напочатку.
Гаразд, оскільки нічого кращого не спало на думку, нехай дух із глибини своїх знань проголосить відповідь на це запитання. Трохи повагавшись, келих зрушив з місця. Він дав трохи дивну відповідь, яка наче не мала нічого спільного із запитанням і видавалася досить незрозумілою. Він набрав спочатку слово «іди», а потім «упоперек», що спершу аж ніяк не можна було збагнути, а потім ще щось стосовно кімнати Ганса Касторпа, так що разом ця лаконічна відповідь зводилася до того, щоб той, хто запитує, мав перейти свою кімнату впоперек. Упоперек? Упоперек номера 34? Що це означає? Коли всі сиділи радячись та хитаючи головами, раптом у двері грюкнули важким кулаком.
Усі заціпеніли. Що то? Їх розкрили? Чи не стоїть там за дверима доктор Кроковскі з наміром припинити недозволений сеанс? Пацієнти з винуватим виглядом очікували появи обдуреного ними лікаря. Та тут пролунав ще один удар, ніби знову щосили гупнули кулаком — цього разу прямісінько по столі, так, ніби хтось хотів показати, що першого разу удар було нанесено не ззовні, а зсередини.
Напевне, то недостойний жарт пана Альбіна! Та він божився, що це не так, крім того всі і так були впевнені, що ніхто із присутніх не причетний до удару. Отже, це справа Гольґера? Всі поглянули на Еллі, нерухомість та мовчазність якої привернули до неї увагу. Руки дівчини повисли, і вона ніби трималася за край столу лише кінчиками пальців. Відкинувшись на спинку стільця, сиділа вона, схиливши на плече свою голову, піднявши брови, стиснувши губки й опустивши кутики ледь усміхненого маленького ротика, в цій майже невловній посмішці було щось потайне і водночас простодушне, а по-дитячому блакитні, ніби незрячі очі були скеровані кудись угору, в кут кімнати. До неї гукнули, та вона не відгукувалася й не подавала жодних ознак присутности. Й у цю мить на нічному столику погасла лампочка.