Виявляється, ось яких результатів досягав урешті колега Кроковскі, працюючи зі своїм гуртком! Кремезний, усміхнений, він уперто йшов до своєї мети, випромінюючи бадьору довіру, причому почувався як удома в цій підозріло-в'язкій трясовині, в цій підлюдській сфері, і тому він був надійним керівником навіть для тих, хто бентежився та сумнівався. За чутками, що доходили до Ганса Касторпа, завдяки винятковим здібностям Еллі Бранд, про розвиток та обробку яких він так піклувавсь, успіх вітав його усмішкою. Деякі учасники сеансів відчували доторки матеріалізованих рук. Прокуророві Параванту дали з трансцендентального світу добрячого ляпаса, він із суто науковою бадьорістю констатував цей факт і навіть через допитливість підставив другу щоку — хоча як кавалер, юрист та колишній корпорант мав би поводитися цілком інакше, якби ляпас походив од звичайної земної істоти. А. К. Ферґе, цьому скромному страдникові, якому все високе було чужим, довелося якось увечері тримати в своїй руці якусь примарну кінцівку та встановити шляхом доторку природність і переконливість її будови, причому важко описати як, але вона вирвалася, хоча його сердечний потиск залишався в суворих межах поштивости. Збігло чимало часу, напевне десь місяців два з половиною, при двох сеансах на тиждень, і ще одна така рука, такого самого походження, із задвірків потойбічности, осяяна світлом настільної лампочки в червоному абажурі, за спільним визнанням, рука якогось юнака, постала перед усіма присутніми, вона постукала пальцями по столі та залишила свої відбитки в череп'яній мисці з борошном. І всього за якийсь тиждень група співробітників доктора Кроковскі — пан Альбін, пані Штер та подружжя Маґнусів — десь опівночі прибігла на лоджію до Ганса Касторпа і явно з карикатурним ентузіазмом та шаленим захватом, перебиваючи одне одного та захлинаючись, повідомила молодому чоловікові, який дрімав на колючому морозі, нібито з'явився сам Гольґер, друг Еллі, над плечем сомнамбули виступила його голова, і в нього справді виявилися надзвичайно гарні темні кучері, а перед тим як зникнути, він усміхнувся з незабутньою ніжністю та меланхолією!
Як поєднати цю шляхетну печаль Гольґера з його бешкетами, з примітивним дітвацтвом, з невгамовними хлоп'ячими витівками та аж ніяк не меланхолійним ляпасом, яким він почастував прокурора? Очевидно, цільности характеру тут годі було чекати. Можливо, ми маємо справу з таким самим характером, як у тієї людини з пісеньки, яка жалісно та єхидно побивається й вимагає, щоб за неї заступилися? Та Шанувальники Гольґера, очевидно, таких запитань не ставили. Головним для них було вмовити Ганса Касторпа знову брати участь у діяльності їхнього гуртка. Він неодмінно має прийти на наступний сеанс, адже зараз усе так чудово розгортається. Еллі в трансі обіцяла наступного разу показати будь-якого померлого, кого тільки забажають члени гуртка.
Будь-якого? І все-таки Ганс Касторп відмовився. Але можливість викликати будь-якого покійника настільки його зацікавила, що за три дні він прийняв протилежне рішення. Точніше, не за три дні — він змінив своє рішення за три хвилини. Відбулася ця зміна, коли він у години вечірньої самотности знову поставив ту платівку, на якій був відтворений такий симпатичний образ Валентина, й Ганс Касторп, сидячи в кріслі, знову слухав солдатську молитву відважного хлопця, що мав іти на війну. Він рвався на поле чести, співаючи:
Й тут знову, як завжди, коли слухав цю пісню, Ганс Касторп розчулився, — цього разу особливо глибоко; хвилювання спричинило певне бажання, і він сказав до себе: «Нехай це марнотне й навіть гріховне заняття, але така зустріч усе-таки була б дивовижною й надзвичайно радісною подією. Якщо він має до цього якийсь стосунок, я його знаю, він не розсердиться». Й Гансові Касторпу пригадався спокійний і поблажливий вигук брата «авжеж, авжеж», що лунав у темряві рентгенівського кабінету, коли Ганс Касторп попросив дозволити йому певну оптичну нескромність стосовно грудної клітини Йоахима.
Наступного ранку він заявив про свою згоду взяти участь у сьогоднішньому вечірньому сеансі й за пів години після вечері приєднався до членів гуртка, які, вважаючи себе призвичаєними до потойбіччя, невимушено балакали, спускаючись у підвальний поверх. Усі, з ким він зіткнувся на сходах до підземелля доктора Кроковскі, були давніми завсідниками, або, принаймні, досвідченими мешканцями санаторію: доктор Тін Фу та богемець Венцель, а також панове Ферґе та Везаль, прокурор Паравант, пані Леві та пані Клеефельд, уже не згадуючи про тих, хто повідомив його про появу голови Гольґера та про роль посередниці Еллі Бранд.
Дитя півночі вже перебувало під наглядом доктора Кроковскі, коли Ганс Касторп прочинив двері, прикрашені візитівкою. Стоячи поряд з доктором, що був у своєму звичному чорному халаті та цілком по-батьківськи обхопив її плечі, дівчина вітала гостей біля сходів, що вели до квартири асистента, розташованої ще нижче, ніж підземелля. Ці вітання з обох боків були наче сповнені самою лише безтурботною сердечністю. Здавалося, що всі зумисне намагаються уникнути якоїсь незручної врочистости.
Голосно й щиро перемовляючись, усі, підбадьорливо, підштовхували одне одного, всіляко підкреслюючи невимушеність обстановки. Доктор Кроковскі, як звичайно, вітав кожного своєю широкою усмішкою, що викликала довіру, і в його бороді проблискували жовті зуби, він щораз, гаркавлячи, повторював: «Пгивіт!» Ця усмішка стала особливо бадьорою, коли він вітався з Гансом Касторпом, який був мовчазним і трохи нерішучим. «Сміливіше, друже! — ніби казав йому господар, опускаючи та підводячи голову й майже грубо потиснувши руку хлопцеві. — Нема чого хнюпитися! Тут у нас ви не знайдете ні лицемірства, ні святенности, а лише веселу, мужню неупередженість дослідження!» Проте від цієї пантоміми в того, кому вона призначалася, на душі легше не стало. Тієї хвилини, коли він приймав рішення, ми змусили його відновити в пам'яті епізод у рентгенівському кабінеті, але цього зв'язку зовсім недостатньо, щоб схарактеризувати стан його душі. Цей стан надто нагадував йому самому той дивний і незабутній настрій, суміш зухвалої нервозности, цікавости, презирства та побожного очікування, що він пережив багато років тому, коли, злегка захмелівши, вперше вирішив відвідати з товаришами будинок розпусти в Санкт-Паулі.
Та оскільки гурток був у повному складі, доктор Кроковскі з двома асистентками — сьогодні ними були призначені пані Магнус та панна Леві з обличчям кольору слонової кістки — вийшов до сусідньої кімнати для контрольного огляду медіума, а Ганс Касторп з дев'ятьма іншими учасниками сеансу залишився в ординаторській доктора, чекаючи, коли закінчиться ота регулярна, але завжди безплідна процедура, якої вимагала наука. Кімната була йому добре знайома — колись він потай від Йоахима не раз провадив тут бесіди з психоаналітиком. То була звичайна приймальня лікаря: як і в багатьох інших, у ній стояли письмовий стіл, крісло доктора та крісло для пацієнта ліворуч у глибині кімнати біля вікна, полиці з довідниками обабіч дверей, що вели до сусідньої кімнати, в глибині праворуч — тапчан, укритий царатою, що відділявсь од письмового столу та крісел ширмою, в найближчому куті — скляна шафа з інструментами, в іншому — погруддя Гіпократа, а праворуч на стіні, над газовим каміном, висіла гравюра з «Анатомії» Рембрандта. Та все-таки в цей інтер'єр було внесено декілька змін, очевидно, в зв'язку із сьогоднішнім заходом: круглий стіл червоного дерева, оточений кріслами, який зазвичай займав середину кімнати під електричною люстрою та стояв на червоному килимі, що закривав майже всю підлогу, було відсунуто у лівий передній кут з гіпсовим погруддям, окрім того, біля запаленого каміна, що випромінював сухий жар, з'явився ще один столик, накритий легкою скатертиною, з настільною лампою в червоному абажурі, над яким зі стелі звисала ще одна червона лампа, наразі обгорнута темною тканиною. На столику та поряд з ним лежало кілька підозрілих предметів: настільний дзвінок чи, точніше, два дзвінки різної конструкції — дзвіночок та дзвінок з кнопкою, потім тарілка з борошном та кошик для паперу. Біля десятка складаних стільців та крісел були розставлені півколом, що закінчувалося з одного боку біля тапчана, а з другого — досить точно, посеред кімнати, під люстрою. Тут-таки, біля останнього стільця, на півдорозі до сусідньої кімнати було відведене місце і для музичної скриньки. Альбом з легкою музикою лежав поряд на стільці. Такий вигляд мав сьогодні кабінет доктора Кроковскі. Червонясті лампи ще не світилися. Люстра заливала кімнату майже денним світлом. Вікно, біля якого боком стояв письмовий стіл, закривала темна фіранка, а перед нею висіла ще кремова, мереживна штора.