Знову здригнулась Еллі. Зітхаючи, вона вагалася з відповіддю. Потім піднесла свої руки разом з руками контролерів до чола, на мить затримала їх там і гаряче шепнула Гансові Касторпу: «Так!»
Вона дихнула йому просто у вухо, й наш друг відчув, як у нього мороз пішов поза плечі, явище, яке в народі називають «мурашками» й суть якого йому колись розкрив надвірний радник. Ми говоримо про цей дрож, щоб відділити фізичний аспект від душевного, адже про жоден «страх», очевидно, тут не йшлось. А подумав він приблизно таке: «Ну, вона, певне, все-таки дуже самовпевнена!» Одначе був розчулений і навіть вражений; ця розчуленість була спричинена розгубленістю, яка охопила його від оманливого шепоту цього юного створіння, чиї руки він тримав у своїх і яке прошепотіло йому на вухо «так».
— Він сказав «так», — доповів він, і йому стало соромно.
— Ну, добре, Гольгер! — відповідав доктор Кроковскі. — Ловимо тебе на слові. Ми віримо, що все від тебе належне ти чесно виконаєш. Зараз тобі назвуть ім'я дорогого покійника, якого ми хотіли б викликати. Колеги, — звернувся він до присутніх, — давайте, кажіть! У кого є сформоване бажання? Кого має нам показати наш друг Гольгер?
Запанувала мовчанка. Кожен чекав, що заговорить сусід. Правда, останніми днями деякі учасники задавалися питанням, куди, на кого спрямовані їхні думки; та все-таки повернення померлих, тобто бажання такого повернення, було й залишається справою вельми темною та дражливою. Адже, правду кажучи, наявність такого бажання є досить сумнівним; це хибне уявлення, якщо подумати, то воно настільки ж нереальне, як і саме повернення, що ми змогли б відзначити, якби природа зробила повернення можливим: а наша журба — можливо, не стільки біль від того, що не можна вже побачити небіжчиків живими, скільки від того, що ми навіть бажати цього не можемо.
Усі підспудно це відчували, і хоча йшлося не про справжнє, фактичне повернення до життя, а про суто сентиментальне, театральне видовище, під час якого можна буде лише побачити покійного, і це було для життя цілком безпечно, все-таки всі побоювалися подоби того, про кого думали, і кожен із задоволенням передав би своє право назвати ім'я померлого своєму сусідові. Так само і Ганс Касторп, хоча в нього у вухах ще звучало доброзичливе та поблажливе «авжеж, авжеж», він мовчав, як і всі, а в останню хвилину також був не проти поступитися своєю першістю на користь іншого. Та мовчанка вже тяглася надто довго, тому він обернувся до керівника сеансу й хрипко промовив:
— Мені хотілось би побачити мого померлого брата Йоахима Цімсена.
Усі відчули полегшення. Серед присутніх лише доктор Тін Фу, чех Венцель та сам медіум не знали Йоахима. Решта — Ферґе, Везаль, пан Альбін, прокурор, подружжя Маґнусів, Штер, Леві, Клеефельд голосно й радісно висловили свою згоду, та й доктор Кроковскі задоволено кивнув, хоча завжди ставився до Йоахима трохи прохолодно, оскільки той у питанні психоаналізу на вплив не піддавався.
— Дуже добре! — сказав доктор. — Чуєш, Гольгер? У житті ти не зустрічав названу зараз людину. Чи впізнаєш ти її у потойбічні й чи готовий привести до нас?
Усі напружено чекали. Спляча Еллі гойднулась, зітхнула й здригнулася. Здавалось, вона щось шукає, з чимось бореться й, гойдаючись із боку в бік, шепоче то на вухо Гансові Касторпу, то на вухо Клеефельд якісь незрозумілі слова. Нарешті Ганс Касторп відчув потиск її рук, що означало «так». Він повідомив про це, і...
— То добре, — вигукнув доктор Кроковскі. — За роботу, Гольгер! Музику! — гукнув він. — Розмовляти! — і знову наполегливо повторив, що справі сприятиме не судомна напруженість думки і не насильне уявлення очікуваного, а лише невимушена увага.
А потім настали найбільш незвичайні години, які будь-коли пережив наш молодий герой; і хоча його подальша доля нам не зовсім ясна й ми в певній точці нашої оповіли втратимо його з поля зору, ми все-таки схильні вважати, що ці години так і залишилися назавжди найдивовижнішими годинами його життя.
Ось такими були ці години, скажімо зразу, що все це тривало години дві з половиною, разом з невеликою перервою в роботі Гольґера, точніше юної Еллі, й та робота настільки нестерпно затяглася, що врешті всі готові були поставити під сумнів досягнення будь-яких результатів. Окрім того, не раз відчували спокусу через саме лише співчуття перервати її та від усього відмовитись; оскільки робота ця, очевидно, справді була нестерпно тяжкою, і не можна було не пожаліти тендітну дівчину, на яку цю роботу поклали. Ми, чоловіки, якщо тільки не ухиляємося від суто людських почуттів, добре знаємо з досвіду, що в житті трапляються певні випадки, коли виникає ось такий нестерпний жаль, хоча його через якісь недолугі причини ніхто не визнає, та він, можливо, й недоречний, знаємо це обурене «припиніть!», що готове зірватися з наших вуст, хоча «оте» не може й не повинно припинитися, так чи так, а його все ж треба довести до кінця. Читачеві вже зрозуміло, що ми маємо на увазі наші батьківські та подружні почуття під час акту народження, а зусилля Еллі фактично настільки переконливо, настільки недвозначно нагадували перейми під час пологів, що про це не міг не здогадатися навіть той, хто ще ніколи не мав такого досвіду, як, наприклад, молодий Ганс Касторп; але й він віддав данину життю та пізнав цей акт, сповнений містики органічного життя, впізнав у даному образі — та ще й у якому! Й заради якої справи! За яких обставин! Не можна не назвати скандальними деякі деталі та нюанси цього переповненого збудженими людьми, зануреного в червонясті сутінки пологового відділення, а також дії самої породіллі — цієї юної діви в струмуючому халаті, з голими плечиками, і все, що відбувалося довкола неї: легка музика, яка не вщухала, безперервні, штучно підтримувані розмови, які за наказом доктора Кроковскі намагалися вести учасники сеансу, що сиділи півколом, і веселі підбадьорливі вигуки, якими вони невтомно підтримували знеможену Еллі. «Гей, Гольґер! Сміливіше! Справа йде! Не відступай, Гольґер! Давай, будь рішучим! Усе в тебе вийде!» З усього цього ми не можемо виключити й особу «її чоловіка», — якщо розглядати Ганса Касторпа в ролі «її чоловіка» — адже на цю роль він погодивсь. Адже це його коліна стискали коліна «матері» й він тримав у своїх руках її руки: а ручки Еллі були зовсім спітнілими, як колись долоні маленької Лайли, й він раз по раз мав знову її схоплювати, оскільки вони постійно вислизали з його рук.
Від каміна за спиною присутніх ішов сильний жар.
Містика й урочистість? О ні, в червоній напівтемряві, до якої очі настільки звикли, що могли роздивитися кімнату майже в усіх деталях, панував банальний гамір. Музика та голосні вигуки нагадували методи підбадьорювання армії порятунку, нагадували навіть Гансові Касторпу, який ніколи не бував на ритуальних збіговиськах цих несамовитих фанатиків. Ця сцена не збуджувала в душі нічого містичного чи таємничого, не будила в глядача побожних почуттів, Ганс Касторп не чекав нічого потойбічного; завдяки більш інтимним та подібним до пологів явищам, про які ми вже згадували, все, що відбувалося, свідчило лише про природне, про органічне начало. Зусилля Еллі, як перейми, межували з періодами спокою, під час яких вона від слабости звисала із стільця то в один, то в другий бік, перебуваючи в стані цілковитої відсторонености від навколишнього світу, — доктор Кроковскі називав це «глибоким трансом». Потім вона знову здригнулася, застогнала, стала метатися, штовхати своїх контролерів, боролася з ними, гаряче шепотіла їм на вухо якісь нісенітниці, сахалася, ніби щось виштовхувала із себе, скреготіла зубами і один раз навіть вчепилася ними в рукав Ганса Касторпа.
Так тривало добру годину, якщо не довше. Потім керівник сеансу вирішив, що в інтересах усіх присутніх треба оголосити перерву. Чех Венцель, який заради відпочинку та зміни вражень вирішив поберегти грамофон і взявся за гітару, що досить мелодійно та переливчасто бринчала під його пальцями, відклав інструмент. З полегшенням зітхнувши, присутні розімкнули руки. Доктор Кроковскі підійшов до стіни та ввімкнув люстру. Спалахнуло сліпуче біле світло, і всі розгублено почали мружитись, оскільки їхні очі вже були призвичаїлися до темряви. Еллі дрімала, низько нахилившись уперед, ледве торкаючись обличчям своїх колін. Вона була заглиблена у дивне заняття, цілком на ньому зосередившись; для всіх інших це, очевидно, не було новиною, але Ганс Касторп подивовано й уважно спостерігав за нею: протягом кількох хвилин Еллі водила рукою вперед і назад уздовж свого стегна, то відводячи її, то присуваючи з якимось зчищаючим чи згрібаючим рухом, так ніби щось підтягувала до себе і збирала. Потім кілька разів здригнувшись, опам'яталася й також стала мружитися, дивлячись сонним поглядом на світло та розгублено посміхаючись.