2. Покарання через суд пана Яполя за образу та наклеп, яким пан Яполь хотів обмовити й зганьбити добре ім'я та родину пана Станіслава фон Жутавського та його дружини Ядвиги, не може змити завданої їм образи — пан Станіслав фон Жутавський, довідавшись від третіх осіб, що пан Казимир Яполь має намір уже наступного дня залишити тутешні місця, вибрав, на його переконання, найбільш прямий та відповідний його переконанням шлях, тож 2 квітня 19... року між 7:30 та 7:45 вечора у присутності своєї дружини Ядвиги й панів Міхаля Лодиґовського та Ігнатія фон Мелліна дав панові Казимиру Яполю, який уживав алкогольні напої в барі тутешньої курзали в товаристві пана Януша Теофіля Ленарта та двох невідомих панночок, декілька ляпасів.
Негайно після цього панові Казимиру Яполю дав ляпаса Міхаль Лодиґовський, пояснивши, що робить це через тяжку образу, завдану панні Криловій і йому.
Потім пан Міхаль Лодиґовський негайно дав ляпаса панові Янушу Теофілю за нестерпну образу, завдану панству Жутавських, після чого пан Жутавський, не втрачаючи жодної хвилини, повторно й неодноразово дав ляпаса панові Теофілю Ленарту за те, що той по-наклепницьки обмовив його дружину, а також панну Крилову.
Пани Казимир Яполь та Януш Теофіль Ленарт поводилися під час згаданих дій доволі пасивно.
Внутрішні причини завадили Гансові Касторпу, як то могло бути раніше, посміятися з отих скорострільних офіційних ляпасів. Читаючи ці протоколи, він аж тремтів од хвилювання, адже йому зразу впала в око далека від життя, але вражаюча протилежність у поведінці противників: бездоганне дотримання кодексу чести, з одного боку, й ганебна та млява реакція на безчестя — з другого. Те саме відчували також інші. Скрізь читалися матеріали про цю справу чести, й люди пристрасно та вперто сперечалися про неї. Контрзаява Казимира Яполя внесла певні корективи у сприйняття справи, в ній ішлося про те, що фон Жутавський буцімто цілком точно знав, що колись у Львові кілька пихатих фраєрів оголосили Яполя нездатним до сатисфакції, і всі негайні та енергійні дії Жутавського — то лише клоунада, оскільки він наперед знав, що битися на дуелі йому не доведеться. Й на суд Жутавський не подав тільки тому, що всім і йому самому було відомо, якою колекцією рогів його дружина Ядвига прикрасила голову свого чоловіка, про що він, Яполь, з легкістю міг би навести незаперечні докази, та й уся поведінка панни Крилової, у випадку судового розгляду, не прикрасила б її чести. Окрім того, було підтверджено неспроможність до сатисфакції лише його, Яполя, але ніяк не його приятеля Ленарта, і фон Жутавський заховався за перше, аби тільки не наражатися на небезпеку дуелі. Про роль Азарапетяна в усій цій історії він навіть згадувати не бажає. Що ж до сутички в барі, то він, Яполь, хоча й любить пожартувати та є гострим на язик, але здоров'я в нього слабке; Жутавський з друзями та своєю дружиною, надзвичайно дебелою особою, мали над ним, Яполем, велику фізичну перевагу, а обидві панночки, що сиділи з Яполем та Ленартом, були хоч і веселунками, але лякливими, як кури; тому він, щоб уникнути огидної бійки та публічного скандалу, вмовив Ленарта, який був готовий оборонятися, зберігати спокій і перетерпіти від божого імени світські «поплескування по плечу» Жутавського й Лодиговського, які не спричинили жодного болю та були сприйняті як дружній жарт.
Так виправдовувався Яполь, якому, звичайно, не зовсім пощастило зберегти гідність. Його спростування могли лише незначною мірою порушити той картинний контраст між честю та безчестям, що випливав із тверджень протилежної сторони, тим більше що Яполь не мав у розпорядженні такої розмножувальної техніки, як Жутавський та його партія, і зміг віддрукувати на машинці лише кілька примірників своїх спростувань. А згадані вище протоколи, як ми вже відзначали, отримали всі, навіть цілком сторонні люди. Наприклад, Нафта й Сеттембріні, — Ганс Касторп сам бачив ці документи в них на руках і з подивуванням зауважив, що і його наставники вивчають їх із якимось запеклим виразом облич та дивним хвилюванням. А він якраз чекав від Сеттембріні принаймні веселих кпинів, на які сам, за своїм душевним настроєм, був нездатним. Але, очевидно, навіть на ясний розум масона вплинула загальна інфекція, яку спостерігав Ганс Касторп, саме вона заважала йому сміятися й змушувала з хвилюванням сприймати оту історію з ляпасами; окрім того, Сеттембріні, як людину життєствердного настрою, пригнічувало усвідомлення того, що, незважаючи на тимчасове покращення його здоров'я, йому загалом ставало все гірше; він проклинав хворобу, похмуро соромився її та зневажав самого себе, і все-таки останнім часом вона змушувала його через що два-три дні вдаватися до постільного режиму.
Нафта, його сусід та супротивник, почувався не краще. В його організмі прогресувала хвороба, яка була фізичною причиною чи, скорше, приводом того, що його кар'єра в ордені єзуїтів так передчасно ввірвалась; і навіть в умовах розрідженого, гірського повітря, в яких він жив, неможливо було її пригальмувати. Він також часто переходив на постільний режим; його надтріснутий голос дедалі частіше зривався під час розмови, а маючи підвищену температуру, говорив він ще більше, ставав надто багатослівним, різкішим, ущипливішим. Проте ота ідейна боротьба проти хвороби та смерти, яку вів Сеттембріні, та болюче почуття поразки перед переважаючою силою її ницої природи, здається, були цілком чужі куцому Нафті, й погіршення його фізичного стану викликало в ньому не смуток і тугу, а збуджувало зухвалу глумливість, войовничість та невгамовний потяг до суперечок, до спростування й заперечення всього на світі, що геть збивало співбесідника з пантелику. Ці обставини лише посилювали й без того тяжку меланхолію італійця та день у день ще більше загострювали їхні інтелектуальні диспути. Певна річ, Ганс Касторп міг судити лише про ті сутички, які відбувалися при ньому. Та він був майже переконаний, що не проґавив жодної, адже його присутність як педагогічного об'єкта, здавалося, була необхідна для таких важливих колоквіумів. І якщо він не міг не засмучувати Сеттембріні, вважаючи випади Нафти достойними того, щоб їх послухати, все-таки він змушений був визнати, що Нафта вже не знає міри та переходить усі межі здорового глузду. Цей хворий не мав достатньо сил чи доброї волі, щоб піднятися над хворобою; ввесь світ він бачив під її ракурсом, під її знаком. Обурений пан Сеттембріні охоче витурив би з кімнати свого вихованця, який жадібно дослухався до їхніх дискусій, або, принаймні, заткнув би йому вуха, коли почув од Нафти заяву про те, що матерія є надто поганим матеріалом, щоб у ній міг утілюватися дух. Прагнути до такого є колосальною дурницею. Адже що з цього випливає? Гримаса! Що дало втілення в життя ідей уславленої французької революції? Капіталістична буржуазна держава — добрий мені подаруночок! А виправити це сподіваються тим, що намагаються цю бридоту зробити універсальною. Світова республіка? Ото вже буде щастя! Поступ? Ох, це все той самий знаменитий хворий, який раз у раз перевертається з боку на бік, сподіваючись, що від цього йому стане легше. А результатом є ніким не висловлене вголос, але таємно присутнє в усіх бажання розв'язати війну. Й та війна таки буде розв'язана, що якраз і добре, хоча вона призведе зовсім не до того, на що сподіваються її палії. Нафта зневажав буржуазну державу, що спирається на принцип безпеки. Якось восени він скориставсь нагодою висловитися з цього приводу під час прогулянки головною вулицею курортного містечка; саме почав накрапати дощ, і всі разом, мовби за командою порозкривали над головою парасолі. Нафта вбачав у цьому символ боягузтва та банальної розніжености, породженої цивілізацією. Така подія, як загибель пароплава «Титанік», є зловісною пересторогою, й вона внаслідок нашого атавізму жахає нас, але також і збуджує, заявив він. А потім зчиняється лемент про необхідність зробити «шляхи сполучення» більш безпечними. Та й взагалі, тільки-но ота так звана «безпека» опиняється під загрозою, всі страшенно обурюються. Все це надто нікчемне і в своїй гуманістичній кволості чудово узгоджується з вовчою люттю та ницістю тих, хто панує на тому економічному полі битви, яким виступає буржуазна держава. Війна, війна! Він згодний на неї, й загальне жадання війни видається йому, в порівнянні з цим, навіть у якомусь плані почесною.