Та тільки-но пан Сеттембріні став йому заперечувати, вдаючись до поняття «справедливости», та рекомендував цей високий принцип як застережний засіб проти внутрішніх та зовнішніх політичних катастроф, то Нафта, стверджуючи перед цим, що дух є надто високим і його земне втілення не може й не повинно вдатись, отже, Нафта піддав сумніву саме це духовне начало і зробив спробу спаплюжити його. Справедливість? Та хіба це поняття достойне того, щоб перед ним схиляли голову? Хіба воно містить у собі щось божественне? Хіба воно може належати до найвизначніших атрибутів? Бог і природа є по суті несправедливими, вони завжди мали своїх улюбленців, вони самі обирали, хто буде помилуваний, наділяють одного небезпечною позначкою, а іншому дарують легку, звичайну долю. Що ж до людини вольової, то для неї справедливість є, з одного боку, паралізуючою слабкістю, а з іншого — фанфарою, що закликає до рішучих дій. Та оскільки людина, аби не порушувати моральних приписів, змушена постійно підмінювати «справедливість» в одному сенсі «справедливістю» в іншому, то в чому ж тоді незаперечність та радикальність цього поняття? Зрештою, люди, зазвичай, бувають справедливими відносно тої або тої точки зору. Усе інше є лібералізмом, і сьогодні на цей гачок нікого вже не зловиш. Тож справедливість є лише словесним лушпинням, типовим для буржуазної риторики; а для того, щоб діяти, треба насамперед знати, про яку справедливість іде мова: ту, яка хоче кожному віддати належне, чи ту, яка хоче дати всім одне й те саме.
Тут ми навели лише один приклад з безлічі інших, коли Нафта намагався збити співбесідника з пантелику. Та ще гірше було, коли він заводив мову про науку, в яку не вірив. Він заявляв, що не вірить у науку, оскільки людина є цілком вільною вірити чи не вірити в неї. Наука є такою самою вірою, як і будь-яка інша, тільки гірша та дурніша від будь-якої іншої; а саме слово «наука» є проявом щонайдурнішого реалізму, який не соромиться видавати більш ніж сумнівні відображення об'єктів у людському інтелекті за чисту монету й вибудовувати на їхній основі найпохмурішу та бездуховну догматичну систему, яка будь-коли накидалася людству. Хіба поняття окремо існуючого світу чуттєвости не є найсміховиннішим з усіх внутрішньо суперечливих понять? Адже сучасні природничі науки існують у вигляді догми завдяки одній-єдиній метафізичній передумові, буцімто форми людського пізнання — простір, час та причинність, у яких розгортаються чуттєві явища нашого світу, — є реальними умовами, які існують незалежно від нашої свідомости. Такий монізм є найбезпардоннішим твердженням, яким будь-коли глумилися над духом. Простір, час, причинність мовою моністів заміняються поняттям «розвиток», яке слугує за основний догмат вільнодумної атеїстичної псевдорелігії, за допомогою якої намагаються спростувати першу книгу Буття й протиставити нібито недолугій біблійній байці так зване просвітницьке знання, так ніби Геккель був присутнім при виникненні землі. Емпіризм? Але хіба питання про світовий ефір уже вирішене? Хіба доведено існування атома, цієї витонченої математичної витівки, цієї «крихітної неподільної частки»? А вчення про безконечність простору безперечно спирається на емпіричний досвід? Та й справді, якщо припустити хоча б дещицю логіки, то з цим догматом про безконечність і реальність простору та часу можна прийти до вельми кумедних висновків і відкриттів, а саме, до відкриття порожньої «ніщоти», до висновку, що реалізм є дійсним нігілізмом. Чому? Та з тієї простої причини, що відношення будь-якої величини до безконечности дорівнює нулю. В безконечності не існує величин, а у вічності немає ані протяжности, ані вимірів. У просторовій безконечності, де будь-яка відстань математично дорівнює нулю, не може бути двох суміжних точок, не кажучи вже про тіла й тим паче про рух. Він, Нафта, констатує це напротивагу тому нахабству, з яким матеріалістична наука видає свої астрономічні нісенітниці, свою порожню балаканину про «всесвіт» за абсолютне знання. Бідолашне людство, за допомогою хвальковитого переліку безглуздих цифр воно дозволило навіяти собі відчуття власної нікчемности та втратити патетичне усвідомлення власної значущости. Все це ще можна було б допустити, якби людський розум та пізнання, залишаючись у межах земного, вважали лише в цій сфері свої переживання суб'єктивно-об'єктивного за реальність. Та коли вони виходять за ці межі у сферу вічних загадок, займаючись так званими космологіями та космогоніями, то тут уже не до жартів, і самовпевненість стає просто нечуваною. Що то, врешті, за блюзнірська нісенітниця — обраховувати в трильйонах кілометрів чи світлових роках «відстань» якої-небудь зірки від землі та гадати, що ця чисельна вигадка може відкрити для людського духу доступ до сутности безконечности та вічности, — тоді як безконечність взагалі не має нічого спільного з величиною, а вічність — із тривалістю та часовими відтинками, вони не лише не можуть бути жодними поняттями природничих наук, а скорше, навпаки, цілком скасовують те, що ми звемо природою. Їй-бо, наївність дитини, яка переконана, що зірки — то дірки в небесному склепінні, крізь які сяє вічне небесне світло, йому, Нафті, в тисячу разів ближче, аніж уся та порожня, безглузда та самовпевнена балаканина про те, що моністична наука називає «всесвітом»!
Сеттембріні поспитав, чи він справді вірить у це, щодо зірок та небесного світла. На це Нафта відповів, що залишає за собою цілковиту свободу смиренного скептицизму. Це ще раз демонструвало його розуміння «свободи» й те, куди таке розуміння може завести. Та все було б ще не так зле, якби пан Сеттембріні не побоювався, що Гансові Касторпу ця маячня може здатися цікавою!
Підступність Нафти полягала в тому, що він хапався за кожну нагоду підстерегти слабкі місця в цивілізаційному поступі, що здійснювався за рахунок підкорення природи, а носіїв та піонерів цього поступу викрити у спробах відкинути людство назад, у сферу ірраціонального. Авіатори, льотчики, як стверджував Нафта, — то все кепські, підозрілі люди, і перш за все вони надзвичайно забобонні. Вони беруть із собою в літак різні талісмани, зображення свинки чи ворони, тричі плюють через плече, надягають рукавиці успішних пілотів. Як узгоджуються такі примітивні дурощі зі світоглядом, який є основою їхньої професії? Помічена ним суперечливість тішила його, приносила внутрішнє задоволення, й він довго розводився з цього приводу... Проте ми вже надто захопилися вихоплюванням безконечних прикладів ворожости Нафти, тоді як нам треба розповісти про щось цілком реальне.
Якось по обіді, в лютому, наші панове вирішили відвідати Монштайн, містечко, що лежало за півтори години санного шляху від санаторію. То були Нафта з Сеттембріні, Ганс Касторп, Ферґе та Везаль. О третій годині, тепло одягнуті, вони від'їхали від будинку, де жили обидва дискутанти, двома однокінними саньми, — Ганс Касторп сів з гуманістом, Нафта — з Ферґе та Везалем, що примостився біля кучера; й під привітний перегук дзвіночків, що лунав серед тиші засніженого ландшафту, помчали вони правим гірським схилом, попри Фрауенкірх та Ґлярис на півдні. Звідтіля швидко насувалася снігова хмара, й згодом тільки над Ретиконським хребтом ще залишалася смужка блідо-блакитного неба. Був сильний мороз, гірські кряжі заволокло імлою. Дорога, якою вони їхали, була прокладена між скелястою стіною та проваллям, вона була дуже вузька, без поруччя, й круто забиралася вгору, в гущавину ялинового лісу. Коні йшли кроком. Назустіч раз по раз траплялися спортсмени на санчатах, яким доводилося злазити, аби пропустити коней. Часом із-за рогу ніжно і з пересторогою дзвеніли чужі дзвіночки, попри наших мандрівців проїздили сани, двоє коней були запряжені цугом, і розминутися можна було, тільки виявивши надзвичайну обережність. Коли були вже недалеко від мети своєї прогулянки, перед ними постала чудова панорама скелястої частини Цюґенштрассе. Добравшись до Монштайна, вони зупинилися перед готельчиком, що іменувався «Курзалою», вилізли з ковдр, спустилися із саней та пройшли трохи далі, аби поглянути на Штульсерґрат, що височів з південно-східної сторони. Велетенська стіна заввишки в три тисячі метрів була огорнута туманом. Лише десь у далечині здіймавсь у небо окремий зубець, недосяжно високий, позаземний, недоступно священний, як Валгалла. Ганс Касторп був просто захоплений цим видовищем і закликав до цього інших. Саме він промовив з мимовільною покірністю слово «недосяжний» і дав таким чином панові Сеттембріні привід підкреслити, що на ту скелю, звичайно, вже не раз залазили. Та й взагалі, навряд чи знайдуться ще десь такі місця, де не ступала нога людини. Ну, це вже невеличке перебільшення та хвастощі, заперечив Нафта. Й він назвав Еверест, який досі зустрічає нескромну цікавість людини крижаною відмовою і, очевидно, ще довго лаштується зберігати свою замкненість. Гуманіст розсердився. Вони повернулись до курзали, перед якою поряд з їхніми саньми стояли ще чиїсь, розпряжені.