Тут можна було зупинитися на ніч. На горішньому поверсі були номери для приїжджих. Там само була і їдальня, по-сільському оформлена та добряче натоплена. Мандрівці замовили в люб'язної господині каву, мед, паляницю та «грушевий хліб», яким славилася ця місцевість. Кучерам послали червоного вина. За іншими столами сиділи швейцарські та голландські прибульці.
Ми охоче зауважимо, що за столом п'ятьох друзів настрій був підігрітий чудовою гарячою кавою, й незабаром зав'язалася розмова на високі теми. Проте ми висловилися б неточно, оскільки то була не так розмова, як суцільний монолог Нафти; після кількох слів, сказаних іншими. Форма цього монологу була досить дивна й у товаристві неприйнятна — річ у тому, що екс-єзуїт з люб'язною повчальністю звертався виключно до Ганса Касторпа, притому повернувшись спиною до пана Сеттембріні, який сидів поруч з ним, та не звертаючи жодної уваги на двох інших присутніх за столом.
Важко було б означити словами тему цієї ораторської імпровізації, слухаючи яку Ганс Касторп непевно кивав головою. По суті, вона не мала жодної визначеної теми, думка Нафти ширяла у сфері духа, заторкуючи то те, то те питання: в одному він намагався підкреслити всю двозначність явищ духовного життя, оманливість і непридатність для боротьби виведених з цих явищ високих понять та вказати на те, під якою оманливо сяючою пеленою постає на землі абсолютне начало.
Його лекцію скоріш за все можна було назвати розмірковуванням над проблемою свободи, котру він тлумачив як змішування понять. Між іншим, заторкнув і романтизм та чаруючу двозначність цього напряму, що виник у Європі на початку XIX сторіччя: перед ним поняття реакція та революція втрачають будь-який сенс, оскільки вони об'єднуються в щось вище. Звичайно, просто смішно пов'язувати поняття революційности лише з поступом та з просвітою, що переможно захоплює суспільство. Європейський романтизм був перш за все рухом визвольним, антиакадемічним, спрямованим проти класицизму, проти старофранцузьких уявлень про добрий смак, проти старої школи розуму, чиїх захисників романтизм висміював, називаючи макітрами в напудрених перуках.
Потім Нафта накинувся на визвольні війни, на «захоплення» ними Фіхте, на повстання захмелілого, голосистого народу проти нестерпної тиранії, хоча, на жаль, саме вона, хи-хи, вона якраз і втілювала в собі свободу, тобто ідеї революції. Дуже смішно! Горлаючи пісень, замахнулися на революційну тиранію, а призвело все це до реакційного гніту німецьких князів, і все це робилося в ім'я свободи!
Молодий слухач, звичайно, помітить різницю між зовнішньою та внутрішньою свободою, а також зможе дати відповідь на дражливе запитання про те, яка ж відсутність свободи найбільше, хи-хи, чи пак найменше сумісна з честю нації!
Власне, свобода, по суті, є поняттям скорше романтичним, аніж просвітницьким, оскільки з романтизмом її ріднить суперечність між потягом людини до розширення ззовні та пристрасним звужуючим підкресленням свого «я». Індивідуалістичне прагнення до свободи породило історичний та романтичний культ націоналізму, а він сповнений войовничости, й гуманітарний лібералізм називає його «похмурим», хоча він також навчає індивідуалізму, але трохи інакшим чином. Індивідуалізм з його вірою в безконечну, космічну цінність кожної окремої особистости є романтично-середньовічним явищем, саме з нього випливає вчення про безсмертя душі, геоцентризм та астрологія. З іншого боку, індивідуалізм є темою гуманізму, який заграє з лібералізмом, він близький до анархії й у кожному разі прагне захищати такого цінного індивіда, аби його не пожертвували на користь загального. Це також індивідуалізм, часто слово означає й одне, й багато чого іншого.
Проте слід визнати, що пафос визволення створив у боротьбі з позбавленим побожности, дегенеруючим поступом щонайяскравіших ворогів свободи, найдотепніших захисників минулого. Й Нафта назвав Арндта, який проклинав індустріалізацію та прославляв аристократію, назвав Гьорреса, який написав книжку «Християнська містика». І хіба містиці чужа свобода? Хіба містика не виступала проти схоластики та догматизму, проти священиків? Не можна не бачити визвольної сили зокрема і в ієрархізмі, адже саме він запровадив обмеження безмежному монархізмові. Містика пізнього середньовіччя зберегла свою визвольну сутність, яка була провісницею Реформації, — тієї Реформації, що виявилася, хи-хи, нерозв'язним переплетінням свободи та поверненням до середньовіччя...
Діяння Лютера... Що ж, воно має ту перевагу, що з найгрубшою очевидністю показало сумнівну сутність себе самого, взагалі будь-якого діяння. А чи знають слухачі Нафти, що таке діяння взагалі? Діянням може бути, наприклад, убивство державного радника Коцебу студентом-корпорантом Зандом. Що, говорячи мовою криміналістів, «уклало зброю в руки» юного Занда? Звісно, порив до свободи. Та якщо придивитися, то виявиться, що зовсім не цей порив, а скорше моральний фанатизм та ненависть до антинародної фривольности. Щоправда, Коцебу перебував на російській службі, точніше, на службі Священного Альянсу; тому Занд таки діяв заради свободи, що знову ж таки видається неправдоподібним, оскільки серед його найближчих друзів були єзуїти. Словом, хоч би яким було діяння, воно є кепським способом одстоювання своїх поглядів і мало сприяє очищенню духовних проблем.
— Дозвольте поцікавитись, чи скоро ви закінчите ваші непристойні міркування?
Запитував пан Сеттембріні, ще й доволі різко. Він сидів і слухав, барабанячи пальцями по столі та покручуючи вус. І врешті не витримав. Йому ввірвався терпець. Він випростався, навіть більше, ніж випростався: збліднувши, навсидячки ніби став навшпиньки, лише злегка торкаючись стільця, і в такій позі, блискаючи чорними очима, зустрів ворога, який обернувся до нього з лицемірним подивуванням.
— Як ви зводили висловитися? — запитанням на запитання відповів Нафта.
— Я зводив... — промовив італієць, судомно ковтнувши повітря, — я зводив так висловитися тому, що не дозволю вам більше просвіщати беззахисну молодь вашими двозначностями!
— Шановний добродію, раджу вам обережніше добирати вислови!
— У такій пораді, шановний добродію, я не маю потреби. Я звик добирати свої слова, й вони цілком відповідатимуть фактам, якщо скажу, що ваш спосіб баламутити душу і без того нестійкої молоді, спокушати її та знесилювати є ницістю, і її мало карати самими лише словами...
При слові «ницість» Сеттембріні вдарив долонею по столі й остаточно підвівся, відсунувши стілець, що стало сигналом для інших, які також звелися на ноги. Присутні за сусідніми столами дивилися на них насторожено, власне, сиділи лише за одним столом, оскільки швейцарці тоді вже були поїхали і лише голландці розгублено прислухалися до словесної сутички.
Отже, всі наші друзі стояли, випроставшись біля свого столу: з одного боку Ганс Касторп та обидва супротивники, а з другого — Ферґе та Везаль. Усі п'ятеро зблідли, їхні очі були широко розплющені, губи тремтіли. Але хіба не могли троє заспокоїти сперечальників, розрядити жартом напружену атмосферу, примирливим словом усе залагодити? Проте вони не зробили її, цієї спроби. Стали на заваді внутрішні причини. Вони просто стояли біля столу, здригаючись та мимовільно стискаючи кулаки. Навіть А. К. Ферґе, котрому, як відомо, все високе було чужим і котрий від самого початку не хотів ані прислухатися до цієї суперечки, ані збагнути все її значення, навіть Ферґе тепер пересвідчився, що справа дійшла до краю й що тут нічого вже не вдієш, а треба дати подіям розвиватися своїм плином. Його верхня губа з вусиками, що добродушно стирчали, почала смикатися.