Запанувала тиша, й усі почули, як Нафта заскреготів зубами. Цей скрегіт був для Ганса Касторпа такою самою несподіванкою, як і волосся Відеманна, що стало дибки: він гадав, так лише говориться, але насправді не буває. Однак тепер Нафта насправді заскреготав зубами серед тиші, — жахливо неприємний, звірячий та незвичний звук, який все-таки став результатом якогось неймовірного самовладання, оскільки єзуїт не закричав, а промовив стиха чи то задихаючись, чи то сміючись:
— Ницість? Карати? Добродійні віслюки починають хвицатися? Чи це ми вже так довели педагогічну поліцію цивілізації, що вона хапається за зброю? Оце то успіх, для початку досягти його було не надто важко, можу додати це з почуттям презирства, адже достатньо легко подражнити — й чеснота, що стоїть на сторожі, вже доведена до сказу. Далі буде, мій пане! Й «кара» також. Сподіваюся, ваші цивільні переконання не зашкодять вам збагнути, чого саме я маю право від вас вимагати, бо інакше мені довелось би провести таку перевірку цих поглядів, яка...
Пан Сеттембріні зробив різкий рух, а Нафта вів далі:
— О, я бачу, що це буде зайвим. Я стою вам упоперек дороги, а ви — мені, — добре, тоді пропоную довести нашу невеличку сутичку до кінця у відповідному місці. А зараз я додам лише одне: ваш блюзнірський страх за схоластичне поняття держави, створеної якобінською революцією, змушує вас бачити в моєму бажанні збудити в молоді сумнів, викинути на смітник усі ваші категорії та позбавити ідеї їхніх академічних чеснот якийсь педагогічний злочин. Страх цей більш ніж виправданий, адже вашому гуманізмові настав кінець, будьте певні, з ним покінчено безповоротно. У наш час це лише пережиток, псевдокласичний несмак, духовне ennui[117], від цього хочеться позіхати, й нова, наша революція має намір покінчити з цим, ось воно як, шановний добродію! Коли ми, вихователі, збуджуємо сумнів глибшою, ніж то снилося вашому скромному просвітництву, то ми знаємо, що робимо. Лише із радикального скепсису, з морального хаосу народжується безумовне, той священний терор, такий потрібний нашому часові. Це я кажу собі на виправдання, а вам з того буде наука. А все подальше — то вже інше питання. Ви ще почуєте про мене.
— Я до ваших послуг, шановний добродію! — вигукнув йому вслід Сеттембріні, вискочив з-за столу, кинувся до вішалки, зірвав свою хутряну куртку, але потім тяжко опустився на стілець та схопивсь обома руками за серце. — Distruttore! Cane arrabbiato! Bisogna ammazzarlo![118] — вигукував він задихаючись.
Решта компанії все ще стояла біля столу. Вуса Ферґе досі смикалися. Везаль скривив нижню щелепу. Ганс Касторп, наслідуючи свого діда, сперся підборіддям об комірець, оскільки в нього тряслася голова. Усі думали про те, що, вирушаючи на прогулянку, ніхто й гадки не мав, що може трапитися така сварка. І всі, разом із Сеттембріні, щиро пораділи з того, що приїхали сюди двома саньми, а не одними. Це, перш за все, полегшувало повернення додому. А що далі?
— Він викликав вас на дуель, — схвильовано промовив Ганс Касторп.
— Саме так, — відповів Сеттембріні і з ніг до голови осягнув поглядом свого вихованця, але потім зразу відвернувсь і сперся головою на руку.
— Ви приймаєте виклик? — поцікавився Везаль.
— Ви ще питаєте? — відповів Сеттембріні, також осягнувши його поглядом. — Панове, — вів він далі, підводячись і вже цілком опанувавши себе, — я дуже шкодую, що наша прогулянка цим закінчилась, але в житті треба завжди бути готовим до таких ситуацій. Теоретично я виступаю проти дуелі, і слушний закон, що її забороняє. Але на практиці — то інша справа, існують ситуації, коли... Суперечності, які... словом, я приймаю виклик цього пана. Добре, що в молодості я трохи займався фехтуванням. Кілька годин потренуюсь, і моя кисть знову стане рухливою. Про подальше домовимось. Очевидно, цей пан уже наказав запрягати.
Дорогою додому й навіть удома в Ганса Касторпа голова йшла обертом від нечуваної жахливости того, що мало трапитись, особливо коли з'ясувалося, що Нафта й чути не хоче про жодні шпаги, а наполягає на пістолетах і що він справді має право вибирати вид зброї, адже згідно з кодексом чести він є ображеним. Часом на мить, як ми вже казали, Гансові Касторпу щастило певною мірою вирватися з усіх цих складнощів та заплутаностей, і його думка прояснювалася, хлопець казав собі, що це повний безум і він має перешкодити цьому.
— Якби, принаймні, йшлося про справжню образу! — вигукнув він у розмові з Сеттембріні, Ферґе та Везалем, якому Нафта дорогою додому вже доручив передати виклик, і той узявся бути посередником між обома сторонами. — Якби одному з вас завдали образу громадського, суспільного характеру. Якби один облив брудом чесне ім'я другого, якби йшлося про жінку чи про конкретну життєву колізію, коли немає жодної можливости примиритися... Нехай у таких випадках дуель залишається єдиним виходом, честь одержує сатисфакцію, все закінчується більш-менш благополучно, і заявляють: супротивники розійшлися, замирившись; я навіть готовий припустити, що дуель є добрим звичаєм, благотворним та прийнятним за певних складних обставин. Але що вам заподіяв Нафта? Я не збираюся його захищати, я лише запитую — чим він вас образив? Сказав, що категорії пора викинути на смітник? Відібрав, за його висловом, у понять їхні академічні чесноти? Вас це образило, ну, нехай...
— «Нехай»? — повторив Сеттембріні і зиркнув на нього...
— Гаразд, гаразд! Нехай він цим вас образив. Але ж не спаплюжив. І тут є різниця, дозвольте вам сказати! Адже йдеться про абстрактні, духовні проблеми. Можна своїми поглядами на ці проблеми образити людину, але ж не спаплюжити. Це аксіома, зі мною погодився би будь-який суд чести, можу вам поклястися. Тому й вашою відповіддю щодо «ницости» та «кари» ви його не паплюжите, адже і це ви сказали в духовному сенсі, все це залишається в сфері духа й не має жодного стосунку до приватного, де тільки й можливе паплюження. А духовне ніколи не може мати приватного характеру, це роз'яснює та доповнює наведену мною аксіому, а тому...
— Мій друже, ви помиляєтесь, — заперечив Сеттембріні, заплющивши очі. — Ви помиляєтесь, по-перше, в тому, що духовне не може набути приватного характеру, вам не варто дотримуватися таких поглядів, — вів він далі з тонкою, страдницькою усмішкою. — Ви, перш за все, помиляєтесь в оцінці духовної сфери взагалі, яку, очевидно, вважаєте надто слабкою й нездатною збуджувати конфлікти та пристрасти, не менш жорстокі, ніж ті, що їх породжує реальне життя й за яких немає іншого виходу, як узятися до зброї. All'incontro![119] Адже абстрактне, очищене, ідеальне якраз і є абсолютним, тобто найрізкішим, і в ньому криються набагато глибші та дієвіші можливості для ненависти та непримиренної ворожнечі, аніж у суспільному житті. І хоч би як ви дивувались, а воно навіть пряміше й безпощадніше, ніж саме життя, веде до такої ситуації, коли постає питання: або я, або ти, до істинно радикальної ситуації, до ситуації дуелі, фізичної боротьби. Дуель, мій друже, то не такий «звичай», як усі інші. Дуель є останнім засобом, поверненням до первісного стану, лише злегка пом'якшеного деякими правилами лицарства, але пом'якшеного дуже поверхово. Основним тут залишається елемент первісного, фізична боротьба, і кожен чоловік, хоч би яким далеким був од природного начала, якщо справа дійде до цього, має витримати марку. А потрапити в таку ситуацію він може щодня. Той, хто не здатний відстоювати свій ідеал силою власної особистости, власною рукою, власною кров'ю, — негідний його; головне тут, щоб при всій одухотвореності залишатися сміливим та мужнім.
Отже, Гансові Касторпу оголошено догану. Що тут можна було заперечити? Він мовчав у пригніченій задумі. В словах Сеттембріні звучала стриманість і логіка, і все-таки ці слова здавалися якимись чужими і неприродними для нього. Ці думки не були його думками, й ідея дуелі не спала йому на думку, він запозичив її в куцого терориста Нафти; то були наслідки того, спричиненого внутрішніми імпульсами загального полону, в який утрапив світлий розум Сеттембріні, ставши їхнім прислужником та знаряддям. Як, невже духовне начало, лише через свою строгість, має неодмінно призводити до звіриного, до того, щоб для розв'язання суперечки вдаватися до фізичної боротьби? Ганс Касторп був проти такої точки зору, чи, принаймні, робив спроби чинити їй опір, але злякано помітив, що і йому не під силу це зробити. Вони жили й у ньому, оті внутрішні імпульси, та були наділені великою силою, й він також не міг од них вивільнитися. Загрозою та безвихіддю повіяло на нього, коли він пригадав, як Відеманн та Зонненшайн качалися підлогою в безглуздій звірячій бійці, й він із жахом усвідомив, що врешті залишається саме фізичне начало, кігті, зуби. Так, так, очевидно, треба битися на дуелі, так можна завдяки лицарським правилам боротьби зберегти, принаймні, деяке пом'якшення первісних інстинктів. І Ганс Касторп запропонував панові Сеттембріні бути його секундантом.